— Надто повільно,— пробурчав Маньєи, обома руками тримаючи бінокль біля очеіі.
— Може, він збирається знову злетіти...
Справді, Шрайнер знову наддав газу. Маньсп і Сибірський зупинилися, не спускаючи очей з літака: злітне поле було дуже велике, і якщо перше приземлення таке невдале... Маньсп мав чималий досвід у пробних вилітах: віп був інженером у одній французькій авіаційній компанії.
Літак розвернувся й досить стрімко почав спускатися; льотчик смикнув ручку на себе, літак підстрибнув, наче камінець, пущений над плесом, і важко впав, розбившись.
"На щастя, цей навчальний літак непридатний для війни",— подумав Маньєн.
Сибірський побіг до літака й потім повернувся. Шрайнер і помічник головного інструктора йшли слідом за ним.
— Даруйте мені,— сказав Шрайнер.
Він сказав це таким тоном, що Маньєн не наважився подивитись йому в обличчя.
— Я вам сказав, що мені досить буде двох годин... Ні двох годпн, ні двох днів. Я надто багато пропрацював у копальнях. Утратив рефлекси.
Сибірський і його помічник відійшли вбік.
— Ми потім поговоримо,— мовив Маньєн.
— Дарма. Дякую. Я бачити більше не можу літака. Відішліть мене в народне ополчення. Прошу вас.
У скрекоті кулеметів, що дедалі наближався, бійці парод-ного ополчення виштовхували на поле другий навчальний літак — туристичний апарат для розваг señoritos 1.
Шрайнер ішов з аеродрому, втупившись очима в порожнечу перед себе. Льотчики трималися осторонь від нього, наче від дитини, що помирає від будь-якої великої трагедії, перед якою людські слова безсилі. Війна об'єднувала найманців і добровольців своєю романтикою, але авіація об'єднувала їх, як материнство об'єднує жінок. Леклерк і Серюзьс вже не розповідали анекдотів. Кожен знав, що він був свідком своєї майбутньої долі. І ніхто не наважувався зустрітись поглядом з поглядом німця, який також намагався не дивитися на них.
Але один погляд утупився в Маньєна: це був льотчик Марчеліно, який мав летіти після Шрайнера.
1 Паничів (ісп.).
— Завтра для Сьєрри буде потрібно п'ять літаків,— повторив собі під ніс Маньєн.
Кулемет випускав п'ять куль, десять і затихав. Коли командир кулеметників Карлич побачив Маньєна, що наближався, він пішов йому назустріч, привітався, відвів його вбік і, не промовивши ні слова, дістав з кишені три набої: на капсулях були сліди бійка, але кулі з гільз пе вилетіли.
— Толедський завод,— сказав Карлпч, показуючи пігтем на марку.
— Шкідництво?
— Ні, погане виробництво. І під час бою з цим...
— Як кулемети? — спитав Маньєн.— Потрібні кулемети, і якнайшвидше.
Карлич приїхав до Англії занепалий духом, зганьблений, і злигодні зовсім розвіяли його попередні переконання. Через багато років поневірянь він, колишній найкращий кулеметник армії Врангеля, вступив до руху "Повернення на батьківщину", що ширився серед емігрантів; його члени симпатизували СРСР. Може, Карлич був єдиний доброволець, який ненавидів ворога тільки тому, що той ворог.
— А як наземні кулемети? — спитав Маньєн.— Для Сьєрри потрібні кулемети, і якнайшвидше.
Бійці народного ополчення ні з якого кулемета не вміли стріляти, а тим більше лагодити його; найкращі кулеметники Маньєна працювали інструкторами під керівництвом Карли-ча. Водночас із навчанням кулеметників стріляти з авіаційних кулеметів найкращих бійців навчали користуватися наземними кулеметами. Маньєн хотів сформувати моторизований загін кулеметників.
— З бійцями ополчення все гаразд,— сказав Карлич.— Вони добре дібрані. Є дисципліна, висока свідомість, уважливість. З ними все гаразд. А от з Вурцем, товаришу Мапьєн, погано: він увесь час займається партійними справами, ніякої роботи. Мені допомагає тільки Гарде. А наші знають тепер авіаційний кулемет. Щодо їхнього практичного вміння, то перевірити його я не можу, бо нема змоги провести пробну стрільбу в повітрі. Нема ні етилену, ні фотокулемета, ні мішеней, майже нема набоїв, та й ті, що є, погані. В крайньому разі мішені я можу зробити сам, але пальне ніяк не зробиш. Вони вміють маневрувати бойовими баштами; в задні башти я посаджу лише тих, хто працював у авіації, щоб вони не могли стріляти у хвіст. Практикуватимемося на ворогові.
І Карлич голосно засміявся, по-хлопчачому паморщпвши носа під розкуйовдженими бровами. Він знову заволодів кулеметами, як Шраііпер заволодів би своїм літаком. Скалі, якиіі почув кінець розмови, почав розуміти, що війна має і свою фізіологію.
Усіх льотчнків-революціоперів, які порвали з військовою справою через свої пацифістські переконання, треба було або знову навчити літати, або спекатися їх; але затримати наступ Фраико слід було вже тепер, а не наступного року. Маньєн міг розраховувати тільки на колишпіх льотчиків пасажирських ліній і тих, хто вже відслужив у авіації.
Він тільки-но відкараскався від кількох льотчиків, учасників Марокканської ВІЙНИ, ЩО ЗВИКЛИ ДО застарілих літаків та беззахисного ворога, а побачивши перших поранених, удалися до високих слів: "Розумієте, йти воювати з людьми, які нічого поганого нам не зробили, по суті..." Але при цьому вони не збиралися остаточно розривати своїх угод. До Франції всю цю шушваль!
Настала черга Дюгея, який перший просив, щоб з ним поговорили. Він мав п'ятдесят років, на його смаглявому обличчі вирізнялися сиві вуса.
— Не випроваджуйте мене до Франції, товаришу Маньєн,— сказав він.— Запевняю вас, цього не слід робити. Я був інструктором під час війни. Гаразд, припустімо, що я застарий для льотчика, це правильно. Але накажіть дати мені ганчірку й залиште мене помічником механіка або будь-ким іншим. Тільки біля літака. Біля літака!
Вихором убіг Сембрано, розмахуючи правицею.
— Послухай, Маньєн, негайно потрібен літак у Сан-Беніто... Фашисти йдуть на Бадахос...
— Гм... так, так... Ти знаєш, що винищувачі в польоті. Без винищувачів?
— Я отримав наказ. Вимагають три літаки, а в мене тільки два "дугласи".
— Гаразд, гаразд. Моторизована колона?
— Еге ж.
— Добре.
Він зняв телефонну трубку. Сембрано побіг, відкопиливши нижню губу.
— Ну як же, товаришу Маньєн? — сказав Дюгей.— Як же зі мною?
— Гм... гаразд, умовилися, ви залишаєтесь. Постривайте, я щось забув...