Мануель послав одного комуніста до Рамоса, одного члена ЗРС до штурмових гвардійців і найстаршого з анархістів до бійців інших ваговозів пояснити, що відбувається.
— Прихопіть із собою їжу,— озвалася дівчина у формі бійця ополчення,— так буде куди обачніше.
— Ну, хлопці, ходімо.
— Я принесу вам сніданок,— сказала вона заклопотано. Тієї самої миті, коли рушив перший загін, Барка побіг
до ваговозів. По них стріляли, але тільки з рушниць. Пішов другий загін, третій і, нарешті, четвертий, яким командував Мануель.
Ряди олив були виразно видні. Барка спостерігав, як спершу з'явився один боєць ополчення, потім другий і, нарешті, довгий цеп. За п'ятсот метрів уже нічого не було видно; цеп людей, що пересувалися в такт розміреному гуркоту гармат, заповнив поле його зору, протягшись по всьом*у лісі. Із сусіднього схилу, якого Барка не бачив відтоді, як він опинився під деревами, стріляли штурмові гвардійці. Мабуть, вони мали ручний кулемет, бо механічний стукіт пострілів, глушачи рушничну стрілянину, весь час пересувався вбік, до непорушних фашистських кулеметів. Цеп бійців ополчення підіймався вгору. Фашисти стріляли по ньому з рушниць, але не досить улучно. Мануель побіг; увесь цеп кинувся за ним, нагадуючи скривлену лінію кабелю під водою. Барка також біг, охоплений дивним, пристрасним збентеженням, яке він визначав словом "народ": і село під обстрілом, і повний безлад, і перекинуті ваговози, і гармата бронепоїзда — все це, злившись воєдино, кинулося штурмувати фашистські гармати.
На бігу вони толочили збиті гілки дерев: до появи штурмових гвардійців кулемети стріляли по оливах. Пахло вже не живицею, а пересохлою літньою землею. Підбите кулями листя, що тільки тепер відривалося від гілок, падало, наче восени; бійці, що й далі бігли в такт канонаді, з'явились і зникли то сліпучо-яскраві на сонці, то майже непомітні в затінку маслин. Барка прислухався до ручного кулемета й гармати бронепоїзда, наче до передвістя: більш не заберуть виноградники в тих, хто їх обробляє.
їм треба було пройти двадцять метрів по відкритій місцевості. Тільки-но вони вийшли з олив, фашисти повернули один із своїх кулеметів. Кулі з осиним дзижчанням розтинали повітря довкола Барки. Він біг назустріч пострілам серед гучного дзижчання, забувши про небезпеку. Потім упав з перебитими ногами. Незважаючи на біль, він і далі дивився вперед: одна частина бійців упала на землю й більше не підводилась, а друга пройшла. Поряд з ним лежав забитий сільський крамар: на його обличчі танцювала тінь метелика. Перша лінія бійців з інших ваговозів затрималася на узліссі оливкового гайка. Барка зачув гудіння авіаційних моторів. Наші? їхні? Зовсім близько від того місця, де стріляв ручний кулемет, у сліпуче небо злетіла ракета. Бронепоїзд перестав стріляти.
— Штурмові гвардійці захопили батарею? — запитав Са-ласар.
Мануель попередив бронепоїзд, що вони пустять ракету, тільки-но дістануться до батарей. Мабуть, вони були розташовані недалеко одна від одної. Тому Рамос припинив вогонь.
— Слід гадати,— сказав він.
— А що з бійцями ополчення?
— їх більше не видно... Вони не пройшли, бо батареї і кулемети стріляють.
— Хочеш, я піду туди?
— Мануель і Барка, либонь, самі дадуть собі раду. Вони прислали до мене посильного.
Бінокль Рамоса наближав до нього безтурботний спокій стрімчаків, сосон і олив, який приховував стільки ран. Не було ніякої змоги про щось дізнатися. Рамосові залишалося тільки прислухатись.
— Прикро, що воюють ті, навпроти, а не ми. Фашисти стріляли з гармат, розчищаючи собі дорогу й
потім посилали своїх людей на підготовлені позиції. Народ боровся без командирів і майже без зброї.
— Сердеги, їх там, унизу, певне, трощать... Але, може, завдяки їхньому наступові штурмові гвардійці захоплять батарею.
Рамос розмовляв нервово, його повні губи потоншали, усмішка зникла, розкуйовджений чуб скидався на перуку.
— 13 усякому разі, фашисти не пройдуть!
— Батарея, що ліворуч, уже не стріляє.
В обох боліли скроні від того, що вони довго прислухалися.
Наближався літак, золотавий у іскристому псбі. Це був туристський літак, досить швидкий. Він скинув бомбу за півкілометра від бронепоїзда; напевно, не було на ньому ні оптпчного прицілу, ні бомботримача, і він кидав бомби через вікно. Машиніст бронепоїзда, якому Рамос дав відповідні вказівки, спокійно в'їхав до найближчого тунелю. Літак скинув на сосни свої бомби й полетів собі геть. Запах живиці ще більше згустився.
З бронепоїзда вже нічого не було видно. В перервах між вибухами снарядів 75-го калібру, від яких із дзвоном ковадла здригався весь вагон, астурієць Пепе розповідав своїм спітнілим, по пояс голим товаришам:
— Тут бліндаж замінює цемент. Це бридко, зате солідно й міцно. У бронепоїзда такий вигляд, ніби він з картону, але він добре захищений. В Астурії в тридцять четвертому вміло покривали бронею вагони. Любо було глянути. Тільки одного прорахунку припустилися хлопці: вони забули обшити бронею паровоз. І під час революції бувають неуважливі. Уявляєш собі, покритий бронею поїзд на повній швидкості врізається в позиції Іноземного легіону із звичайним паровозом. Через п'ятдесят кілометрів він увесь був, як решето. Про нього нема вже чого й згадувати, і про машиніста також. А ми змогли проскочити вночі в іншому бронепоїзді й з іншим паровозом, уже покритим бронею, і зняли товаришів, перш ніж Іноземний легіон підтяг свою артилерію.
— Пепе!
— Що?
— їхня батарея й далі мовчить!
Рамос вийшов з тунелю й навів бінокль на позиції заколотників, наче сліпий, який намагається все зрозуміти на дотик.
— Наші відкотилися до села.— сказав він.
Бійці ополчення, безладно відстрілюючись, відступали. Вони зникли в окопах. Переслідуючи їх, фашисти мусили пройти триста метрів по відкритій місцевості.
Рамос вискочив на паровоз, паказав під'їхати бропепо-їздом до узлісся, але так, щоб не опинитися під обстрілом фашистських батарей.
Фашисти наступали, скидаючись на автомати після безладного відступу бійців ополчення.
Кулемети бронепоїзда вступили в бій.
Зліва направо почали падати фашисти, безпорадно підводячи руки або хапаючись за животи.