Надія

Сторінка 15 з 121

Андре Мальро

Обабіч перекинутого ваговоза росли оливи. Один... другий... п'ятеро бійців відбігли від ваговоза, метнулися між дерева й один за одним попадали. А що перекинутий ваговоз перегородив дорогу, то інші, які їхали слідом за ним, зупинились.

— Тільки б наші хлопці лежали,— сказав Саласар,— цю позицію можна буде використати...

— Знехтуємо наказ! Біжи в бронепоїзд і скажи, хай стріляють.

Саласар побіг, войовничий і незграбний у своїх прекрасних чоботях.

Тепер, коли бійці ополчення більш не мали змоги просуватися вперед, Рамос міг стріляти, не боячись, що влучить у них. Був один шанс із ста намацати ворожі кулемети, розташування яких він не зпав...

На запасній колії стояли товарні вагони з іще нестертим написом: "Хай живе страйк!" Бронепоїзд вийшов з тунелю, грізний і сліпий. Рамос уже вкотре відчув, що бронепоїзд — це лише гармата й кілька кулеметів.

Бійці, що сховалися за ваговозом, стріляли в бік звуків. Вони починали розуміти, що на війні куди важливіше й куди важче підійти до ворога, ніж битися; що річ не в тім, щоб помірятися силами, а в тім, щоб убивати один одного.

Сьогодні вбивали їх.

— Не стріляйте, поки ви нічого не бачите! — крикнув Барка.— Інакше в нас не лишиться набоїв, коли вони схоплять нас за горло!

Як усім хотілося, щоб фашисти кинулися в атаку! Боротися, а не відлежуватися, наче хворі! Один боєць побіг уперед, до батарей; па сьомому кроці він упав скошений кулею, як ті, що намагалися сховатись за оливами.

— Якщо їхні гармати почнуть стріляти в нас...— сказав Мануель Барці.

Мабуть, це з тієї чи тієї причини неможливо, іпакнте вони вже стріляли б.

— Товариші! — озвався жіночий голос.

Майже всі озирнулися й оторопіли: до них ішла жінка у формі бійця народного ополчення.

— Тобі тут не місце,— сказав Барка непевно, бо всі були вдячні їй за те, що вона прийшла сюди.

Вона тягла товстелезний короткий мішок, наповнений консервними бляшанками.

— Скажи, як ти пробралася сюди? — запитав Барка. Вона добре знала місцевість: її батьки жили в сусідньому

селі. Барка уважно подивився в той бік — сорок метрів без прикриття.

— Отже, можна пройти? — запитав хтось із бійців.

— Атож,— відповіла дівчина. Вона мала сімнадцять років, була гарненька.

— Ні,— мовив Барка.— Погляньте, відкритий простір досить великий. Нас там усіх перестріляють.

— Вона ж пройшла, то чому ми не пройдемо?

— Послухайте. Звісно, вони навмисне дали змогу їй пройти. Ми вже й так потрапили в халепу, то навіщо заходити ще далі?

— Гадаю, можна пробратися до села.

— Невже ви розпитуєте про це, щоб відступити звідси? — з розпачем закричала дівчина.— Народна армія не повинна покидати своїх позицій, так сказали по радіо годину тому.

Дівчина розмовляла театральним тоном, таким властивим іспанкам, і ламала руки, сама того не помічаючи.

— Ми вам принесемо все, що хочете...

Вона сказала це так, ніби пропонувала іграшки дітям, аби тільки їх заспокоїти. Барка замислився.

— Товариші,— сказав він,— річ не в цьому. Дівчинка каже...

— Я не дівчинка...

— Гаразд. Товаришка каже, що можна піти звідси, але треба залишитися. А я кажу: слід би піти, але не можна. Не треба плутати.

— В тебе гарне волосся,— шепнув Мануель дівчині,— подаруй мені один волосок.

— Товаришу, я прийшла сюди не для того, щоб займатися дурницями.

— Гаразд, прибережи його собі! Скнара!

Мануель розмовляв без особливого запалу й весь час нашорошував вуха.

— Послухайте! — крикнув він.— Послухайте...

Всі прпішшкли в тиші, яку не порушував жоден пташиний щебет. Ворожі кулемети скрекотали раз по раз. Один замовк, ні, його тільки на мить заїло, а потім він знову озвався. Але жодна куля не впала біля ваговоза.

— Там! — крикнув один боєць, показуючи пальцем.

— Нахшшсь, йолопе!

Він нахилився. В той бік, куди він показував, до фашистських батареії підіймалися голубі плями — штурмові гвардійці, вони просувалися паралельно до дороги, але захищені, використовуючи кожне прикриття.

— Якби ми зробили так само...— мовив Барка.

Що вище підіймалися штурмові гвардійці, то їх ставало дедалі менше.

— Оце так! — сказав один з бійців.— Ну, хлопці, ходімо!

— Увага! — крикнув Мануель.— Тільки не безладно! Розподіліться по десять. Перший у кожному відділенні — старшого. Пересуватися на відстані не менше десяти метрів один від одного. Наступати чотирма колонами. Прибути на місце всім разом. Перші прийдуть раніше, а що вони розгортатимуться трохи далі, ніж інші, то це не має значення.

— Незрозуміло,— озвався Барка.

І, одначе, всі слухали так, ніби їм пояснювали, як треба подавати першу допомогу пораненим.

— Гаразд, розподіліться по десять.

Вони вишикувалися. Старші груп підійшли до Мануеля. Вгорі гармати й далі обстрілювали село, але кулемети стріляли тількп по штурмових гвардійцях, що підіймалися по схилу. Мануель звик мати справу з людьми своєї партії, а тут їх було надто мало.

— Ти командуватимеш першими десятьма. Ми всі розгорнемося праворуч від дороги: не слід допускати, щоб нас розрізали на дві частини, якщо ці негідники прикотять на бронеавтомобілі чи ще дідько знає на чому. І таким чином ми наблизимося до штурмових гвардійців. Десять товаришів — це сто метрів. Ти перший зі своїми десятьма. Через триста метрів кожні десять метрів залишай одного на місці. Коли побачиш, що загін ліворуч від тебе просувається вперед, ідп вперед і ти. Коли щось буде негаразд, передаси командування своєму сусідові й вернешся вниз, у тилу залишиться...

Хто? Мануель мав намір послати Барку організувати людей з інших ваговозів. А він сам? У такій обстаповці йому слід бути попереду. Гаразд...

— Залишиться Барка.

Вій пошле когось іншого організувати людей із задніх ваговозів.

— Коли я свисну, всі повинні підійти до Барки. Розумієш?

— Розумію.

— Повтори.

Той усе повторив.

— Хто тут з відповідальних профспілок або партійних працівників?

— Хлопці, бронепоїзд стріляє!

На радощах вони мало не кинулися цілувати один одного. Бронепоїзд стріляв навмання по гаданих позиціях батарей і кулеметів. Але бійці ополчення, почувши, як їхня гармата відповідає на постріли фашистських гармат, перестали почувати себе в небезпеці. Всі криками привітали другий постріл бронепоїзда.