— Еге ж,— кажу.— Я саме звідти. Але я недавно приїхав із фехтувальною командою з Нью-Йорка.
Слухайте, в нього не ліжко, а справжній камінь! [9]
Старий зробився враз такий поважний-поважний, куди твоє діло! Я знав, що так і буде.
— То, значить, покидаєш нас, еге? — питав.
— Атож, сер, мабуть, таки покидаю.
Він заходився, як завжди, кивати головою. Зроду не бачив, щоб хто-небудь кивав головою стільки, як Спенсер. І дідька лисого втямиш, чого він так довго киває — чи тому, що замислився, чи просто через те, що вижив з розуму і негоден уже відрізнити свій зад від власного коліна.
— А що тобі сказав доктор Термер? Я чув, ти мав з ним недовгу розмову.
— Атож, мав,— кажу.— Ми з ним трохи погомоніли. Я просидів у нього в кабінеті години зо дві, не більше.
— І що ж він тобі сказав?
— Та... що життя — це гра й таке інше. І що не можна нехтувати правилами цієї гри. Говорив досить спокійно, мило. Тобто, я хочу сказати, не вибухав, у пляшку не ліз. Тільки одно товк своє: життя, мовляв,— це гра й таке інше. Самі знаєте.
— Так воно і є, хлопчику. Життя — це гра, і в неї свої правила.
— Звісно, сер. Я знаю. Я все це знаю.
Гра, трясця вашій мамі! Добра мені гра! Звичайно, якщо ти в команді спритніших і дужчих, то чого ж, можна й пограти, я не проти. Та коли ти на другому боці — на боці слабших, то яка ж тут у дідька гра?! Аніяка! Ні, це вже не гра.
— Доктор Термер уже написав до тебе додому? — поцікавився Спенсер.
— Ні, сказав, що напише в понеділок.
— А сам ти вже написав чи подзвонив?
— Ні, сер. І не писав, і не дзвонив. Однаково побачу їх, мабуть, у середу ввечері, коли приїду додому.
— А як, на твою думку, вони сприймуть звістку?
— Ну... розгніваються, мабуть,— кажу.— Звичайно, розгніваються. Я кидаю вже, здається, четверту школу.— І мотнув головою. Це в мене така звичка.— Слухайте...— кажу. Це в мене теж така звичка: завжди починаю зі слова "слухайте". Річ у тім, що запас слів у мене, як у малої дитини. Та й поводжусь я іноді, як на свій вік, також по-дитячому. Тоді мені було шістнадцять, тепер — сімнадцять, але інколи я чиню як тринадцятирічний шпанюк. Сміх, та й годі, а надто як зважити на те, що зріст у мене шість футів і два з половиною дюйми та ще й чуб з сивиною. їй-бо, не брешу. З одного боку, з правого, на голові в мене мільйон [10] сивих волосин. Ще з самого малечку. Г все ж інколи я поводжуся немов дванадцятирічний шмаркач. Всі так кажуть, особливо батько. Трохи воно, звісно, правда. Але не зовсім. Люди завжди люблять судити надто категорично. Мені на-це, певна річ, начхати, та коли хто-небудь береться мене повчати — мовляв, пора вже тобі поводитись як належить і т. ін.,— на душі стає сумно-сумно. А інколи я взагалі поводжуся так, ніби я багато старший, ніж насправді, слово честі. Тільки цього чомусь ніхто не помічає. Люди взагалі нічого не помічають.
Спенсер знов закивав головою. Ще й заходився, каналія, колупатись у носі. Він, правда, вдавав, ніби тільки чухає ніс, але насправді вже запхав у ніздрю весь палець. Старий, видко, гадав, що то не велика біда — в кімнаті ж бо, крім мене, більш нікого не було. А мені до цього й байдуже. Одначе дивитись, як на очах у тебе колупаються в носі, дуже гидко.
— Кілька тижнів тому я мав честь познайомитися з твоїми татом і мамою, коли вони приїздили побалакати з доктором Термером. Славні люди,— сказав він нарешті.
— Авжеж, звичайно. Вони дуже милі.
Славні! Терпіти не можу цього слова. Ідіотизм. З душі верне, коли чую таке.
І раптом старий Спенсер напустив на себе такого вигляду, немовби зібрався сказати мені щось бозна-яке розумне й приємне. Навіть випростав спину і зручніше вмостився в кріслі. Та ба, тривога виявилась марною. Спенсер тільки взяв у себе з колін "Атлантік манслі" й кинув журнал на ліжко, де я сидів. Але не докинув. І не багато — якихось дюймів два, а все ж не докинув. Я встав, підняв журнал і поклав на ліжко. Зненацька мені захотілося тільки одного: мерщій дременути звідси к бісовій матері. Я вже бачив: зараз старий заведе таку проповідь, що хоч стій, хоч падай. Взагалі я не маю нічого проти, нехай собі балакають, тільки ж слухати, як тебе вичитують, і заразом нюхати патентовані краплі Вікса й терпіти перед собою старого Спенсера в піжамі та халаті я особливого бажання не мав. Не мав, і край.
А Спенсер, каналія, вже почав.
— Що це з тобою діється, хлопчику? — каже. Як на нього, то запитання пролунало навіть досить суворо.— Скільки предметів було у вас в цій чверті?
— П'ять, сер.
— П'ять. А скільки ти засипав?
— Чотири.— Я засовався на ліжку. На такому каміняччі [11] мій зад ще зроду не сидів.— Англійську я проскочив,— кажу.— Бо "Лорда Рендала, мого сина", "Беовульфа" і всю оту бридню я проходив ще в Хутонській школі. Так що над англійською я не дуже чипів, хіба коли часом задавали твір.
Та Спенсер мене навіть не слухав. Він узагалі ніколи не слухає, що йому кажуть.
— З історії я засинав тебе через те, що ти ж геть нічого не знав!
— Розумію, сер. Слухайте, я ж усе розумію. Інакше ви просто не могли.
— Геть нічого не знав,— повторив учитель.
Це мене теж до сказу доводить: коли хто-небудь товче про те саме двічі, хоч ти погодився з першого разу. А Спенсер ще й утрете своєї:
— Таки геть нічого не знав! Я маю великий сумнів, чи ти хоч раз за цілу чверть брав у руки книжку. От признайся по щирості, хлопчику, брав?
— Ну, кілька разів я, звичайно, заглядав у підручник,— відповідаю я. Не хотілося ж ображати старого. Він був просто схиблений на своїй історії.
— Кажеш, заглядав, еге? — перепитав він з глузливою посмішечкою.— Твоя, м-м... твоя екзаменаційна робота он там, на комоді. Поверх решти екзаменаційних. Зроби ласку,
подай-но її мені.
Це було вже нечесно, проте я підвівся й подав Спенсерові свою роботу — мені просто не лишалось нічого іншого. Потім я знов сів на оте його бетонне ліжко. Слухайте, ви собі не уявляєте, як я шкодував, що попхався до старого прощатися!
Спенсер узяв мою екзаменаційну так, ніби то був не аркуш паперу, а коров'ячий корж чи бозна-що.
— Ми проходили Єгипет з четвертого листопада по друге грудня,— почав учитель.— Ти сам вибрав для екзаменаційної цю тему. Хочеш послухати, що ти тут понаписував?