На щастя, несподівано мені спав на думку один випадок, і я усвідомив, що збираюся звідси назавжди. Я пригадав раптом той день (був, здається, жовтень), коли ми втрьох — я, Роберт Тічнер і Пол Кембл — просто перед вікнами школи ганяли м'яча. Ото були хлопці! Особливо Тіч-иер. Надходив вечір, уже добре-таки посутеніло, а ми все грали в футбол. Ставало дедалі темніше й темніше, вже й м'яча майже не видно було, але кидати гри нам не хотілося. Та кінець кінцем таки довелося. Наш біолог, містер Зембізі, вистромив із вікна голову й наказав, щоб ми вшивалися в гуртожиток і готувались до вечері. А коли я згадаю про таку бридоту, мені відразу хочеться втекти світ за очі — принаймні досі так було майже завжди. І як тільки я перейнявся цим прощальним настроєм, я крутнувсь і подався вниз другим боком гірки до старого Спенсера. Він жив не при школі, а на вулиці Ентоні Вейна.
Я біг аж до головного виходу, а там спинивсь і перевів . дух. Як хочете знати правду, я дуже швидко захекуюсь. По-перше, багато смалю, тобто колись багато смалив. Тут мені заборонили у рот брати сигарети. А по-друге, торік я підріс па шість із половиною дюймів. Це теж була одна з причин того, що я, по суті, схопив сухоти й загримів до цієї розтриклятущої лікарні на всі ці обстеження й іншу муру. А загалом хлопець я здоровий.
Одне слово, відхекавшись, я щодуху подався через Двісті четверте шосе. Слизота під ногами була жахлива, і я, лихо його мамі, трохи не простягся на асфальті. Навіть не знаю, чого я так гнався,— мабуть, просто так, аби пробігти. На другому боці вулиці у мене враз виникло таке відчуття, неначе я зникаю, розчиняюся в повітрі. Був один із тих паскудних днів, коли холод собачий, сонце й не блисне і т. ін., а тільки-но перетнеш вулицю, щоразу здається, мовби тебе не стає.
Слухайте, коли я нарешті добіг до дверей старого Спенсера, то натис на дзвінок мов скажений. Трохи не закоцюб. Вуха щемлять, а пальцями вже й не поворухну. "Та швидше, швидше ж! — мало не гукав я вголос.— Відчиніть же хто-небудь!"
Нарешті з'явилася стара місіс Спенсер. Служниці чи когось такого вони не держали й завжди відчиняли двері самі. Грошей у них було не густо.
— Голден! — сказала місіс Спенсер.— Добре, що прийшов! Заходь, серденько, либонь, змерз на кістку? [7]
Місіс Спенсер, видно, й справді була мені рада. Вона любила мене. Принаймні так мені-здавалося.
Слухайте, я не переступив, а перелетів через поріг!
— Як ваше здоров'я, місіс Спенсер? — питаю.— Як здоров'я містера Спенсера?
— Роздягайся, серденько, давай твою курточку,— каже стара. Вона не почула, як я спитав про містера Спенсера. Місіс Спенсер трохи недочувала.
Вона почепила мою курточку в шафу у передпокої, а я тим часом прилизав долонею чуб назад. Взагалі я підстригаюся коротко, і зачісуватись мені майже не доводиться.
— То як ваше здоров'я, місіс Спенсер? — знов питаю я, тільки вже голосніше, щоб вона почула.
— Нівроку, Голдене, нівроку.— Місіс Спенсер причинила шафу.— А як твої справи?
З її тону я відразу здогадався: старий Спенсер їй розповів, що мене витурили зі школи.
— Прекрасно,— кажу.— А як почуває себе містер Спенсер? Грип його вже попустив?
— Попустив! Ти знаєш, Голдене, він поводиться достоту як отой... уже й не знаю хто! Він у себе, серденько. Заходь до нього.
2
Спенсери мали кожне свою кімнату. Обом було років по сімдесят чи й більше. І все в житті їх тішило, хоча, звісно, й досить по-чудернацькому. Ви скажете, що негарно так говорити про старих людей, я знаю, але я не маю на думці нічого негарного. Я тільки хочу сказати, що багато міркував про старого Спенсера, а коли про нього добре поміркуєш, то починаєш просто дивом дивуватися: на якого біса він .живе? Розумієте, ходить у три погибелі зігнувшись, вигляд узагалі жалюгідний, а коли в класі впустить біля дошки крейду, то кому-небудь із першого ряду щоразу доводиться підхоплюватись і подавати йому ту крейду. Як на мене, це жахливо. Та коли про нього особливо не замислюєшся, а подумаєш просто так, то виходить, що старому не дуже й погано ведеться. Якось у неділю, наприклад, він запросив мене та ще кількох хлопців до себе на гарячий шоколад і показав нам стару, вистріпану індіанську ковдру — вони з місіс Спенсер купили її в Єллоустоунському парку в одного індіанця племені навахо. Та ковдра, видно, неабияк тішила старого Спенсера. Ось що я маю на увазі. Отож можна бути [8] таким, що аж порохня сиплеться, як-от цей каналія Спенсер, а доп'яв собі драну ковдру — і млієш від утіхи!
Двері до його кімнати стояли прочинені, але я все ж таки постукав — просто з ввічливості, для годиться. Мені навіть було добре видно старого. Він сидів у великому шкіряному кріслі, весь закутаний у ковдру — ту саму, що про неї я оце розповідав. Коли я постукав, Спенсер підвів очі.
— Хто там? —крикнув він.-Колфілд? Заходь, хлопчику.
Спенсер завжди кричав, тільки в класі розмовляв тихенько. Часом це аж на нерви діяло.
Я ступив до кімнати й відразу пошкодував, що взагалі сюди прителіпався. Старий саме читав журнал "Атлантік манслі", а довкола скрізь валялися пілюлі, стояли пляшечки з ліками, і взагалі все кругом просмерділося краплями Вікса від нежитю. Одне слово, обстановочна досить гнітюча. Хворі люди й так не викликають у мене захвату, а тут ще гнітючішого враження додавав отой жалюгідний, заяложений, допотопний халат — так наче Спенсер у ньому й на світ народився. Я взагалі не люблю дивитися на старих шкарбунів у халатах чи в піжамах. Навіщо, питається, виставляти напоказ свої заячі груди та курячі ноги?! На пляжі чи там де ноги в старих шкарбунів завжди мають такий вигляд — білі-білі й зовсім безволосі.
— Добрий день, сер! — привітався я.— Вашу записку я одержав. Дуже вам вдячний.
У тій записці Спенсер просив мене зайти до нього перед канікулами й попрощатись — адже я сюди вже не повернуся.
— Але вам не конче було писати. Я й сам зайшов би на прощання.
— Сідай он там, хлопчику,— сказав Спенсер, кивнувши головою на ліжко.
Я сів.
— Як ваш грип, сер?
— Ох, хлопчику, якби мені стало бодай трохи краще, то довелось би кликати лікаря,— відповів старий. Цей жарт сподобався навіть йому самому. Спенсер захихотів, немов пришелепкуватий. Нарешті він оговтався й промовив: — А чого ти не на стадіоні? Сьогодні ж, здається, "великий футбол"?