— Хотіла б я вам не йняти віри… — сказала Мурашкова, і в неї голос затрусивсь. Вона одвернула очі й дивилась у вікно.
— Хотів би й я, щоб на світі було багато людей чесних і правдивих, щоб усі були чесні, та… правди не сховаєш: правда, як олива, випливе наверх, — обізвався Комашко. — Селаброс не з тих чесних та правдивих космополітів, які з завзятістю стали до діла. Це такий космополіт, якими аж кишать наші чорноморські городи. З його вийде як не другий Фесенко, то дуже схожий на його. Ож побачите, ож поназдивитесь, коли з його не вийде колись бессарабський або херсонський дідич, а може й одеський банкір. Але що він прямує до однієї матеріальності, я за це ладен хоч би й голову під сокиру покласти. Я вчився з ним в гімназії й знаю його добре. Колись він був навіть радикалом. Але теперечки він прохолов, і той радикалізм випарував з його, хіба зістався тільки на кінчику його красномовного язика.
Мурашкова почутила, що по її нервах знов неначе щось вдарило, її хвилясті виразні уста якось жалібно склались; на ясні очі неначе впала роса.
Саня подивилась на Комашка благаючими очима, бо знала, що Мурашкова гаряче любить Селаброса; вона неначе казала очима: не говори-бо нічого поганого за Селаброса! А Комашко не втямив тієї розмови очима й без жалю показував плями в душі в Селаброса.
Мурашкова не стерпіла, схопилася з місця, їй здалось, що од неї вже однімають милого. Вона постерегла, що є якась частка правди в Комашкових словах, але її серце бажало, щоб не було тієї правди й сліду.
— Знаєте що? Ходім та погуляємо. Час ранній, сонце ще не припікає. Саме добре буде гуляти, — сказала поміркована Саня, вставши з місця.
— Ходім, ходім, як маємо пектись отут коло самовара, — сказали усі.
Мурашкова подзвонила. Увійшла горнична і прийняла самовар. Усі пішли гуляти понад високою кручею коло моря.
Надворі було не душно. Усе небо над степом було ніби вкрите білою рідесенькою тканкою. На землю впала негуста легка тінь. Біле покривало з прозорих хмар, ніби шатро, високо тяглося над морем, потім далі ніби закучерявіло, впало по небі білими маленькими покосами, а там ще далі розстелялось неначе білими хусточками, причепленими одна до однієї, або білим кучерявим смушком.
Десь далеко-далеко на морі промінь сонця пробився через ті хмарки, неначе через білу намітку, і впав на море. На воді неначе зайнявся золотий вінок, кинув од себе золоті стрілки, бризнув огнястими краплями, дрижав, миготів і несподівано погас. І знов у другому місці десь впав промінь на море, зайнявся, горів, горів і погас. Потім одразу неначе впало з неба три золоті вінки, запалали й погасли. Десь в другому місці неначе посипався з неба на море десяток вінків: вінки горіли довго, злились докупи, і вже запалилось ціле огняне плесо, замиготіло й затрусилось. Здавалось, ніби цілий огняний ставок виник з моря, зайнявся й палахкотів, як розтоплена піч. І неначе якимись чарами одразу згасло те огняне плесо, ніби на його дмухнула якась сила й несподівано погасила. Море знов почорніло, а перегодя з неба на чорне море знов неначе чиясь рука кидала золоті вінки, золоті букети. Огняні вінки сипались, зникали і знов виникали, неначе з води, і згасали то в одному, то в другому місці, неначе поринали й виринали, перескакували один через другий, ніби грали в хрещика.
— Здається, сирени випливли з води, і плавають, і граються в морі в золотих вінках, — сказав Мавродін.
Усі задивились на ту прехорошу ніби іграшку на морі, усі милувались нею, одна Мурашкова дивилась на картину моря байдужними очима: вона не дуже-то любила природу, як не люблять її дуже практичні люде.
— А давайте ворожить по тих вінках! — сказав Комашко. — Панни люблять ворожить. Нехай ваш вінок буде перший, — сказав Комашко до Махнівської. — Як довго горітиме вінок, то й живоття ваше буде довге й щасливе.
— Добре, нехай буде так, — обізвалась Махнівська.
На темно-синє море впав промінь вінком. Промінь довго-довго горів і погасав помаленьку, поки зовсім погас. Усі з цікавістю кмітили й водили очима за ним.
— Твій вік буде довгий, — сказала Саня до Махнівської. — А ну тепер нехай буде мій вінок.
Промінь, чималий і ясний, ясний, як сонце, впав на море й запалав, але горів не так довго й раптом погас.
— А тепер загадаймо на Надине щастя, — обізвалась Саня.
Білі смужки з хмарок неначе роздерлись в одному місці. Блиснуло синє небо. На морі одразу зайнялося широке огняне плесо, дуже запалахкотіло, блиснуло й згасло в одну мить.
— Цебто й вік мій згасне так швидко? — обізвалась Мурашкова й засміялась, але сміх її зник так швидко, як швидко згасло на морі те золоте марево. Мурашкова задумалась. В неї брови насупились. Вид став поважний, як темно-синє море.
— Баби скрізь баби, чи в селі, чи в місті: скрізь однаково ворожать. Ой ви, ворожки, знахурки! — промовив хтось позад молодої компанії.
Усі разом озирнулись. Саня аж кинулась. Позад їх стояв Селаброс і насмішкувато дивився на паннів. Він закрався на тоненьких ніжках вже давненько, як закрадається десь з-за куща оксамитовими лапками кіт.
Мурашкова оглянулась, почувши Селабросів голос, і в неї в грудях зайняло дух. Селаброс стояв гарний, неначе Вакх, облитий матовим молочним світом з хмарного білого неба, як бувають освічені зверху, з скляної стелі статуї в великих музеях, його класичного лиця не псувала ні одна пляма тіні. Біле покривало з бриля падало складками на плечі й прикривало чорні блискучі кучері. Очі світились вогнем кохання. Повні губи лисніли.
Селаброс зирнув на Мурашкову своїми гострими й солодкими очима. Вона не видержала його погляду й спустила довгі вії на щоки.
— А що, налякав бабів знахурок? — обізвався Селаброс.
— Коли ви, Аристиде Тарасовичу, одвикнете од ваших критських компліментів? — спитала Саня.
— Чи од критських, чи од одеських, — перебив її Мавродін.
— Які ж ми баби? Якби усі літа нас трьох скласти докупи, то може б аж тоді й вийшла одна баба, — сказала Саня, наламуючи язик на український лад і мішаючи в свою розмову українські слова.
— Коли так, то вибачайте, — сказав Селаброс. — Як я чую, і ви починаєте українствувать! Коли так, то можете в мене навчитись по-українській.