"Щось було між ними, щось було! Недурно ж Маня так почервоніла й засапалась. Бідна дівчина! Аж вуха почервоніли".
Навроцька зраділа. Вона глянула на Фесенка сприяючими солоденькими очима. Усе її бліде матове лице одразу, стало неначе солодке, неначе вона лизнула абрикосового варення.
— Що це ви? вже й нагулялись? так швидко? — спитала Навроцька в Мані.
— Вже, мамо, — обізвалась Маня. — Я трохи втомилась, і в мене ніби чогось ноги обважніли.
— Мабуть, мало ходите, мало гуляєте? Еге так? — спитав Фесенко.
— Мало. Ми більше сидимо вдома вдвох з мамою, — сказала Маня.
— Вранці ходимо в монастир до церкви, а ввечері ходимо купатись, та й доволі з нас цього, — обізвалась ласкавенько Навроцька. — В мене, бачте, така думка, що молодим паннам не годиться швендяти по всіх усюдах та далеко одбиватись од дому.
— Правда, Раїсо Михайлівно, свята правда. Для женщини найкраще місце дім, а для нашого негарного полу — служба, — сказав Фесенко.
"От саме добрий час попросити Маниної руки в старої! — подумав Фесенко. — Саме добрий час! Стара тепер пом'якішала, як віск коло вогню… Тільки Маня, либонь, злякається… та ще й дремене з переляку в хату… Але попрошу руки, попрошу… Що бог дасть!"
Нетерплячка брала Фесенка. Він ледве вдержав зубами язика. Двадцять п'ять тисяч манили його, аж неначе дражнились.
"Це я третій раз в їх в гостях, — снувалась думка в Фесенка. — Мабуть, буде геть-то швидко. Я й там, в купця, впіймав облизня, бо тричі був в його в гостях і зараз попросив руки його дочки… Стара дуже етикетна дама. Ще не час, ще не час… Але не видержу, ой, не видержу!"
Сам язик вилазив у його з рота. Він вже роззявив рота й хотів свататись.
— Добривечір вам! — промовив позад його старий Навроцький.
Фесенко схопився з місця, як опечений. За Навроцьким стояв Комашко, а коло його Саня.
— Доброго здоров'я! доброго здоров'я! — сказав Фесенко й лапнув рукою голову. Рука не знайшла на голові циліндра й лапнула надаремно лоб. Фесенко вхопив стілець і подав його Навроцькому; потім вхопив другий і подав Сані.
— Не клопочіться; я й сама візьму собі стільця, — сказала Саня.
— Щоб зробити вам приємність… делікатність, — говорив Фесенко й ухопив третього стільця й сунув його… Комашкові.
— Не турбуйтесь надаремно. Я й сам знайду собі місце, — сказав Комашко, осміхаючись.
— Щоб зробити вам приємність, приємність, — мимрив Фесенко підсолодженим голосом, звиваючись граціозною гнучкою гадючкою на усі боки. Він подав руку Комашкові. Той тільки здвигнув плечима й тикнув йому свою руку: на, мов, коли хоч!
"Мабуть, вчинив мені знов якусь потайну капость, — подумав Комашко, — бо коли Фесенко до кого дуже ввічливий, кому низенько кланяється, подаючи руку, то напевно він вже вчинив будлі-яку потайну коверзу".
Навроцький глянув на Маню, Маня горіла, як неопалима купина. Глянув він на жінку — в жінки на лиці й в очах була якась благодать.
"Щось сталось! Накльовується, мабуть, другий зять, а може, вже й наклюнувся, — подумав старий. — Оце лишко! Як же мені тепер говорити з двома зятями? Це буде така дипломатія, що й сам Бісмарк не потрапив би, на яку ступити. З одним говори — скидай машкару, з другим говори — насувай машкару на ввесь вид. Треба було послухати жінки. Казала ж вона: ніколи не скидай тепер машкари й спи в машкарі. А бодай нечистий взяв цього Фесенка! Завдав мені на старість роботу".
Усі посідали й довгенько мовчали. По один бік сиділо три душі, і по другий три душі й тільки поглядали через стіл одні на одних. Усі почували дуже виразно, що за столом сидить "права й ліва". Стара Навроцька знала це добре й почувала, що їй доведеться заводити машину, бо машина була ладна стояти хоч би й до страшного суду.
"Треба починать самій. Нічого не поможе, — подумала Навроцька. — Але з чого почати? Паничі вчені люде… Треба почати за щось вчене або принаймні щось схоже на це".
І в її голові швидко потяглися, як разок намиста, теми для розмови: година, негода, горнична, куховарка, абрикосове варення, сині баклажани, вчорашній несмачний борщ…
"Ні, не випадає! Ну ніяк собі не знайду доброго сюжету. Оце морока мені!" — подумала Навроцька.
Надворі було тихо, як в вусі. Коли несподівано схопився з моря вітрець і ніби гострою стрілою перелетів через акації. Лист зашумів, зашелестів, неначе трохи погомонів, і знов стишилось надворі. Один листочок впав на стіл. Фесенко схопився, вхопив листочок і делікатно пустив на траву, неначе боявся, щоб він не розбився. Усі мовчали й неначе чогось сердились.
— Вітер… — промовила Навроцька. — Яка чудова цього вечора погода! — в кінці всього промовила стара Навроцька.
— Еге! — обізвався Фесенко. — Дивний, пишний вечір!
Саня осміхнулась. Навроцька зирнула на Саню сердито.
— Що ж ви тепер читаєте? — спитала Навроцька в Комашка й аж зраділа, що таки знайшла високу матерію для розмови.
— Тепер я читаю книгу людського серця, — обізвався знехотя Комашко. Маня кинула на його очима. "Яку чудну книжку він читає, — подумала вона. — Це, мабуть, не французька, а англійська, бо так чудно зветься".
— Погода така гарна, що й моя Маня оце гуляла з паном Фесенком, — не втерпіла Навроцька, щоб не похвалитись.
— Мав велике щастя гуляти з Марією Харитонівною, — одказав Фесенко з легеньким поклоном до Навроцького.
— І далеко ходили гуляти? — спитала Саня в Мані.
— Аж до монастиря! — несміливо обізвалась Маня.
— Мав приємність і щастя обійти з Марією Харитонівною увесь парк, — обізвався Фесенко.
— Як далеко! — сказав Навроцький.
Саня засміялась: до монастиря було, може, саженів з сорок.
— Мав приємність поговорити з Марією Харитонівною, — обізвався Фесенко. — Добре ви, Раїсо Михайлівно, вчинили, що дали вашу дочку на науку в пансіон, а не в гімназію. Які перли виходять з пансіонів та з інститутів! які перли! їм ціни нема!
— А з університетів та гімназій що виходить? — одрізала Саня. — Чи перли, чи діаманти?
— Не те, не те, Олександре Харитонівно! — несміливо сказав Фесенко.
— А що ж? будяки, чи що? — сказала з осміхом Саня. — А я оце думаю всунутись доконче в ті будяки, бо їду на курси! — одрубала вона.
— Хе-хе-хе, — ніби знехотя осміхнувся Фесенко. — Якби в гімназії та в курси завели грецьку та латинську мову, то, може, звідтіль виходили б перли. Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу? Це було б по-аристократичному.