— А оце недавно мосьє "Куку" казав знайомим: "В мене вже заведено програти щороку в карти двадцять тисяч карбованців! Такий в мене звичай". Нівроку! Двадцять тисяч карбованців! Це не жарти. А скільки можна за ті гроші позаводити шкіл? Навісніють од розкоші, — сказала Саня.
— Якби їх усіх поставити до роботи, щоб самі собі заробляли на хліб, то й не дуріли б, — сказала Мурашкова. — Оце позавчора молодий гусарик "Зузу" катав на коні й хотів перескочить через екіпаж, в котрому їхали його знайомі панни. Це теж розумні жарти.
— Мосьє "Гого"! Теж гарний! — сказала Махнівська. — Оце недавно позивався з мужиками й одтяг у їх поле, що вони орали ще, мабуть, споконвіку… але… не мали документів чи їх десь втеряли. Хоч і в самого мосьє "Гого" теж не було документів на ту землю.
— Знаєте, яке питання кинув мені вчора Комашко, та ще з докором? — сказала Саня. — Він докоряв мені, що я космополітка, не знаю й не люблю народу, що я не національна людина, що я не дуже-то демократка. Він вважає космополітизм на Україні і в усій Слов'янщині без національного грунту за непотрібне, не сьогочасне й навіть шкідливе діло. Я задумалась над цим новим для мене питанням.
— Гм… гм… Я не знаю народу… Я зросла в місті.. Гм… трудно… це для мене нова ідея…
— А мені не трудно, бо я зросла в Херсонщині в містечку, бо я знаю, що я українка. Хіба ж ви великоросіянки? — говорила Махнівська до паннів.
— І то правда… по національності — ми ні се ні те. Але ж я ніяк не погоджусь в цьому принципі з Комашковим, — говорила Саня. — І то правда, скільки тих принципів на світі? скільки ідей? Голова ходором ходить, як почнеш міркувати та метикувати…
— То не метикуй. Адже ж мадам "Муму" та "Сусу" не дошукуються та й сплять спокійненько, — сказала Мурашкова.
— Гм… Цебто — живи, аби тільки животіти… живи життям курячим. Спасибі за раду, — сказала Саня. — Комашкова думка збиває мене просто з пантелику. Я знаю, що націоналізм прусський — діло консервативне й негуманне, бо робить діло непотрібне для культури, пригнічує інші народи. А Комашко каже, що український націоналізм — то зовсім інше й нове діло, бо він злучується з гуманними, просвітніми принципами, з прогресом, встоює за маси, за народ. Український націоналізм, навіть історичний, козацький, а найбільше в своїй давнішній формі був теж — свобода й прогрес. Передаю його розмову до слова. Мій папа згоджується з Комашком і думає так само, як і Комашко. Тим часом ці усі принципи для мене мало зрозумілі. Ніяк не перетравлю їх в думках.
— А я їх дочиста розумію, — сказала Махнівська.
— Гм… гм… трудну роботу завдав для моєї голови Комашко, — сказала Саня.
— Цебто як прикласти ці принципи до діла, то треба або йти в народ, або силкуватись, щоб націоналізуватись й з народом зливатись? — обізвалась Мурашкова.
— Воно б то так… Логіка приводе до такого кінця; але… але… гм… — сказала Саня й знов задумалась. Пішло змагання, трохи не сварка за принципи.
Одні панни встоювали за те, щоб добувати передніше за все вищої просвіти; Надя стояла на тому, що економічне питання найпотрібніше; другі говорили проти деспотизму. Піднявся галас, гаряче змагання. Майське сонце неначе вливало завзяття в душі, тривожило думи, давало свіжість думкам. А молодість, а розбуджені думки не давали спокою, непереможно намагались на складання пересвідченнів і розумних поглядів на все, на все, що панни бачили в житті навкруги, чого вони сподівались в житті.
Несподівано двері в кімнату одчинились. Увійшла Надеждина мати, стара Зоя Полікарпівна Мурашкова, чорнява та смуглява на виду. Вона була напнута чорною вовняною хусткою, убрана в чорну сукню й держала чотки в руках. Здавалось, ніби черниця увійшла в кімнату.
— Що це в вас за галас! Добривечір вам! — сказала вона до паннів.
— Доброго здоров'я, Зоє Полікарпівно! — гукнули усі панни.
Стара Зоя вміла говорить по-грецькій і говорила добренько по-молдавській. По-великоруській вона ніяк не могла вивчитись добре говорити, мішала великоруські слова з українськими, ще й до того шепеляла в вимові, як шепеляють усі греки, що не зросли в Росії, їй великоруську мову було навіть трудно розуміти.
— Де це ви були, Зоє Полікарпівно, — спитала в неї Саня.
— Була в церкві на вечерні та молилась за вас богу, бо знаю, що ви богу не молитесь. Молилась за тебе, Саню, щоб тобі бог послав гарного жениха, якогось царевича або князя, — сказала Зоя.
— Ого! дуже високо для нас! Я заміж не піду. Я буду жити для науки, для просвіти, — сказала Саня.
— Ой ти, ти, моя біла рожа смирнська. Ще спить твоє серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби мені сказала та біла лелія, що росте в садку: "Не любитиму", — я б пойняла їй віри. А ти жива квітка: в тебе є серце, ще й до того твої щоки, як білі лелії; в тебе уста, як повна троянда, в тебе очі сині, як небо. Не йму віри тобі.
Зоя обняла Саню й поцілувала її в чоло; вона любила Саню більше за всіх паннів.
— Яка я біла лелія та рожа? От ваша Надя — так правда, що троянда, — сказала Саня, — вона красуня, а я…
— Надя чорна троянда, а ти біла, — сказала Зоя.
— Хіба ж де ростуть чорні рожі? Може, в Смирні? — сказала Саня.
— Може, червона? — поправила Надя й засміялась.
Надя сказала матері по-грецькій про її помилку. Стара весела Зоя й собі зареготалась.
— А я ж по-вашому яка рожа? — спитала в Зої Maхнівська.
— Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, — обізвалась Зоя й сама догадалась, що не потрапила на колір: ті кольори по-великоруському вона все перемішувала з українськими та молдавськими.
Піднявся регіт. Дочка знов сказала матері пo-грецькій про її помилку. Стара Зоя тільки рукою махнула.
— Надю! чи готовий самовар? Напою я свій живий квітник чаєм, — сказала Зоя Полікарпівна: в мене і в садку квітник, і в хаті квітник. Дивіться, панни, як зацвіли в моєму садку квітки!
Зоя просунула руку через залізні ґратки й одчинила вікно. Квітник цвів усякими квітками й був і справді схожий на Зоїну кімнату. Попід стінами кругом садочка неначе вилася гірлянда з бузкового цвіту. Над доріжками цвіли густі рядки синіх та жовтих півників, неначе зелене бадилля обсіли роєм квітчасті метелики. На грядках червоніли повні півонії. Огнем горіли букети жовтогарячих лелій. Розцвітались делікатні троянди центифолії. В вікно повіяло ароматом рож, вперемішку з гіркими пахощами волоського горіха та бузку.