Всі зареготались. Фесенко похилив голову, спустив очі, осміхнувся, ніби засоромився, як панна: чуєте; мовляв, яка груба та проста ця степова дика дама.
Саня Навроцька через силу, знехотя простягла руку й узяла букет.
— Яку п'єсу ви тепер вчите на фортеп'яні? — спитав Фесенко в Навроцької.
— Сказала б вам, та, їй-богу, забула. Я чимало п'єс граю, — знехотя обізвалась вона.
— Але ж є між ними одна, яку ви найбільше вподобали собі, — сказав Фесенко, накручуючи на палець шнурочок од пенсне.
— Гм… Не знаю, що й сказати вам. Я найбільше люблю веселу музику, але часом не граю інших, окрім смутних п'єс, — одповіла Навроцька.
Фесенко ставав в мальовничій позі, переступав з ноги на ногу, пиндючивсь, силкувався бути граціозним в манерах, але часом незручний мах рукою або випнуте не в міру коліно видавали його міщанський рід і міщанські забаги.
— Що ж ви тепер вишиваєте? Які взорці? — нагло спитав Фесенко.
Навроцька зобидилась, що він завдавав їй такі нікчемні питання, неначе говорив з молоденькою вітрогонкою, гімназисткою. Вона розсердилась.
— Я нічого не вишиваю. Я не люблю шити: це для мене нудна робота. Я люблю більше книжки, ніж голки та нитки. Буде вже з нас тих голок та ниток, тих швачок, — сказала Навроцька, і в її голосі задзвеніла легка роздратованість.
— Ви встоюєте за право женщин? — спитав в Навроцької Фесенко, щоб протягти розмову й зацікавити Саню.
Навроцька розсердилась. Вона була нервова й опришкувата, часто давала волю словам, не могла їх здержати й часом говорила дуже різким язиком, як люблять говорити сьогочасні розвиті панни, але вона швидко простигала й ніколи довго не сердилась, бо мала добре серце. Нахабність і причепливість Фесенкова, легке зневажання паннів вразило її й роздратувало.
— Я встоюю за наші права, бо ви одняли од нас усяке право в житті. Ви загарбали собі все, що дає право на вищу науку та просвітність, на шматок хліба, що дає щастя й самостійність людям, а нам ви покинули голки та нитки, — говорила Навроцька, і в неї в очах одразу виступили сльози. Вона підвелась, щоб встати й утекти: це була її звичка. Мурашкова придержала її за руку.
— Олександро Харитонівно! дайте собі покій! чоловіки й паничі більше люблять тютюн, карти та гарних паннів, — сказала Христина, повернувши розмову на смішки.
Всі засміялись. Саня Навроцька зареготалась крізь сльози. А Комашко глянув на неї пильно, і йому здавалось, що блиснули дві зорі і проміння їх заблищало в двох краплях роси. Він знав, що Навроцької не можна причарувати пустими словами та одними карими очима хоч би й такого красеня, який був Фесенко.
— Одначе ви все-таки згодитесь зо мною, що й ми годимось для чогось: хоч для того, щоб оборонять отчизну од ворогів та працювати для науки, — несміливо сказав Фесенко до Сані.
— Війна — діло нікому не потрібне, а працювати для науки й ми здатні й змогли б, якби пак нас з давніх-давен пускали в університети, — сказала Саня. — Ми цікавіші од вас і не всі любимо тільки справляти балачку про квітки та вишивання.
Од такого різкого слова всі замовкли, неначе води в рот набрали. Фесенко спустив очі й кокетно схилив голову, неначе соромлива панна.
— Коли так, то нам зосталося тільки зійти з сцени, — сказав Фесенко і з тими словами театрально оступився й сів на лавці трохи оддалік од паннів.
— Час би вже й поснідать, — обізвався Фесенко, — буфет тут непоганий. Коли ваша ласка, я прошу вас на снідання, — промовив він, обертаючись до паннів.
Панни подякували й не схотіли йти снідать. Фесенко мусив йти снідать сам. Після його одходу панни стали веселіші й заговорили між собою. Паничам стало якось вольніше; вони не дуже йняли віри Фесенкові й з неохотою приймали його до свого товариства.
— А ви, Вікторе Титовичу, як думаєте за наше жіноче питання? Чи правду я казала, чи ні? — нагло спитала Саня в Комашка.
— Ваш погляд зовсім правдивий. Не кожна дівчина виходить заміж, не кожна й бажає вийти заміж, якби мала свій засіб або мала право на службу будлі-де: чи в школах, чи в канцеляріях, — обізвався Комашко.
— Правду ви кажете! Я думаю, що навіть заміжня женщина повинна мати таке право на свободу, як і чоловіки. Та воля скована якимись стародавніми звичаями. Я веду жіноче питання ще далі й вимагаю і в держави такого права для женщин, яке мають чоловіки.
— Ваша правда, — сказав Комашко. — І я стою поперед усього на тому, щоб женщина була вольною громадянкою.
— Я й без того громадянка, бо лечу, куди схочу, — обізвалась Христина Милашкевичева.
— Бо добрі крила маєте: одно лежить в державному банку, а друге в земельному, — сказав Селаброс. — Ви з такими крилами справді вольні, як птиця; тим-то ви й космополітка. За це я вас хвалю. Для вас нема ні рідного краю, ні народу, ні національності: ви нашого поля ягода.
— А мені здається, що вільні крила — крилами, а все-таки було б краще, якби крила держались грунту: хоч народності й національності й не заносили вас дуже далеко од рідного краю, — обізвався Комашко й скоса глянув на Саню. Саня переглянулась з Мурашковою.
— Це в наш огород, — сказала удова й осміхнулась.
— Так, бачте, прийшлося до слова, — сказав Комашко. — Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє й всохне.
— Я поважаю ваш погляд, але знаю, що націоналізм часом доводить до темних проявків, до воєнщини, до бісмарковщини, — сказала Саня.
— Як у кого. Не думайте, Олександре Харитонівно, що я встоюю за такий націоналізм. Наш націоналізм — то свобода, прогрес, гуманність: це націоналізм новий, а не націоналізм давнього староття; він виступає з великою толерантністю до інших народів та до усякої віри, стає за маси, за народ. А щоб служити чимсь народові, треба доконечне промовляти до його його ж мовою, бо як же він нас зрозуміє? Ви стоїте за народ? — спитав Комашко в Сані.
— За народ повинна стати… хоч я за це якось мало думала, бо мало свідома в цій справі: але я встоюю й за вічні ідеї добра, правди, просвіти. Ці принципи вселюдські й всесвітні! — аж крикнула Саня. — Тим-то я й космополітка.
— Авжеж всесвітні, їх зрозуміє кожний народ, де б і коли б він не животів, — обізвалась Мурашкова.