Надворі стояла тепла, по-справжньму весняна погода. Одного дня, по обіді,— дідусь саме був у кегельбані,— до мене зайшов Нік. Він попросив почепити гойдалку на горісі. Мартіни вдома не було. Вона пішла до Титуса Шестака давати йому урок з математики. А той Ти-тус, сказала Мартіна, учень просто нетямущий. Мовляв, не те, що я. І головне, він її зовсім не слухає. Вона говорить, говорить, пояснює,-пояснює, що мінус на мінус дає плюс, а він сидить і киває головою, а думає, мабуть, про щось зовсім інше. Бо коли вона його потім питає, що дає мінус на мінус, він дивиться на неї, наче бачить її вперше.
Я почепив Нікову гойдалку й став його розгойдувати, бо сам він ще не розгойдається. Раптом Нік мене запитує:
— Ви й досі сердитесь на славного короля? Я відповів:
— Ніку, будь ласка, не нагадуй мені про того огірчаного бовдура, прошу тебе як брат!
Але Нік повівся не зовсім по-братньому. Він ще довго розводився про королища-огірчища. Повідомив, що огірковий король мріє про пурпурову мантію. Короля у пурпуровій мантії він побачив у Ніковій книжці з казками. От тепер і сам хоче таку мантію. На думку Ніка, пошити її простісінько змогла б Мартіна. Нік давно мріє зробити королеві якусь приємність, адже він такий нещасний, а очі не просихають від сліз.
— Знаєш, Вольфі,— сказав Нік,— бідолашний король геть занепав духом. Він так вірив, що піддані заберуть його назад. Але вони чомусь не забирають. Він у нас уже так забарився. Ті піддані справді нікчемні, правда ж?
Я кинув гойдати Ніка, розвернувся на всі сто вісімдесят і пішов. Взагалі-то я мав іти на плавання, але мені раптом сяйнула одна ідея. Я подумав: "А що як перевірити, чи правду Кумі-Орі каже про своїх підданців? Та й чи живуть вони в нижньому підвалі?"
Мені стало дивно: як це я раніше не додумався?
Я зайшов до будинку. Навшпиньках минув відчинені кухонні двері. На кухні поралася мама. Я не хотів, щоб вона бачила, як я лізу в підвал.
Крадькома відчинив підвал, увімкнув світло й зачинив за собою двері. Спустився сходами вниз. У верхньому підвалі все, як завжди: полиці з дідусевим інструментом, Ніків триколісний велосипед, слоїки з повидлом. Прямую до дверей нижнього підвалу. У цих дверях є невеличке віконечко, приблизно п'ятнадцять на п'ятнадцять сантиметрів. Для кота, колись нам пояснив наш дідусь. Попередній господар, напевно, мав кота, от дірку вирізав, щоб кіт міг лазити туди-сюди.
Однак тепер ця котяча лазівка була замурована якимись чудними грудочками. А ще кілька місяців тому, коли я востаннє спускався сюди, діра була як діра. Я спробував відчинити двері. Вони не піддалися. Докласти сили було ризиковано: Нік чи мама могли б почути. Я знайшов серед дідусевих інструментів напилок із гострим кінцем і просунув між рамою та дверима (мій учитель фізики сказав би: "Застосовано метод важеля").
Закон важеля спрацював — замок з тріском випав із дверей. Але двері не відчинилися. Я щосили потягнув їх на себе — двері трішечки піддалися. Виявилося, що їх приклеїли. Між дверима й рамою я побачив безліч липучих коричневих ниточок. Двері, напевне, приклеїли недавно, бо ниточки "були ще вогкі. І зроблено це зсередини — безперечно.
Я взяв із дідусевої полиці здоровенні садові ножиці і заходився перерізати липучі нитки.
Нарешті двері відчинилися.
У нижньому підвалі електрики не було. Я присвітив ліхтариком —крихітною машинкою для перегонів, що правила водночас і за брелок для в'язки ключів, і почав спускатися донизу. Сходи були вогкі й слизькі, а стіни також геть вогкі. Спускався я довгенько, рахуючи сходинки. Тридцять сім. Тридцять сім високих сходинок. Та врешті я опинився у досить просторому приміщенні. Посвітив ліхтариком по стінах. Стіни були похмурі й зловісні, шкарубкі, у грудочках, тріщинах і патьоках; від проміння мого ліхтарика по них шугали химерні тіні.
Внизу, між долівкою і стінами, я висвітив безліч нір, кожна завширшки сантиметрів із п'ятнадцять. На одній стіні на рівні моїх колін зяяв отвір з півметра завширшки. Його краї були в чудернацьких узорах з маленьких грудочок — земляних, а може, й глиняних. В цих узорах видно було й камінці, й равликові хатки.
Я посвітив в узорчастий отвір. Він був глибокий і також викладений камінцями, черепашками та всілякими корінцями. На дні виднілася вузенька нора. Я не міг її як слід розгледіти, бо так далеко ліхтарикове світло не сягало.
Я ліг на вогку долівку й посвітив в одну з нірок. Щось там зашаруділо, й заворушилось, і наче промайнуло. А може, це здалося мені? І тут я відчув, що й позаду щось зашаруділо. Я підвівся, відійшов на середину підвалу й вигукнув:
— Ау-у! Хто тут, будь ласка, озовіться? Знову почулося шарудіння.
-Ау-у! Ау-у! — викукнув я знову, відчуваючи безглуздість свого становища. Луна пішла підвалом, і моє "ау-у" повторилося ще двічі. Дивуюся, що мені анітрохи не страшно.
У норах зашаруділо, затріщало, звідти полинуло притишене шепотіння.
Я повільно й виразно промовив:
— Я ваш друг! Куміорці, ніякого зла я вам не вчиню!
І відчуваю, що моє становище стало ще безглуздішим. Раптом мені спало на думку: "Я наче місіонер серед дикої пущі!"
І враз мені сяйнуло: кумі-орські піддані, мабуть, не розуміють моєї нормальної мови! Тоді я сказав каліченою мовою:
— Ми ваша друга! Ми ваша нічо паганого не будемо сробити, кумі-орські підваланці!
Шепіт у нірках подужчав, переріс у суцільне мурмотіння. Я вигукнув:
— Вилисайте-бо! Ваша нічо не буде!
Раптом з якоїсь нірки почувся сердитий писклявий голосочок:
— Гей ви, бовдуре! Киньте-но придурюватись! Розмовляйте з нами нормальною мовою!
Дурнішу ситуацію годі було собі навіть уявити! Я затинаючись промурмотів:
— Вибачте мені, але в нас удома один з ваших саме отак чудно розмовляє, і я подумав...
У великий норі зчинився гамір. Невдовзі з неї показалось п'ятеро маленьких чоловічків. Вони були схожі на свого короля-вигнанця, тільки барву мали іншу, не огірково-гарбузову, а картопляно-сіро-коричневу. Я спрямував світло ліхтарика на них. Вони закліпали й позатуляли обличчя руками. Руки їхні відрізнялися від лапенят огірчища. Проти маленької голови вони здавалися таки дуже завеликими, наче лопати, з грубими товстими пальцями.