— Тут, нагорі, сестри щоранку читають у коридорі молитву. Вони звуть це ранньою службою. Щоб і ми її почули, вони розчиняють двері до палат.
Безперечно, вони роблять це з добрим наміром, але у нас болять усі кістки, болять голови.
— Яке безглуздя, — кажу я.— Саме коли ми ледве поснули...
— Тут, нагорі, лежать легкопоранені, ось вони і вважають, що так треба.
Альберт стогне. Я спалахую з гніву і кричу:
— Та замовкніть там нарешті!
За хвилину до нас заходить сестра. У своєму чорно-білому вбранні вона скидається на гарненьку ляльку-ковпачок для кавника.
— Зачиніть двері, сестро,— каже хтось із поранених.
— Двері відчинені, бо в коридорі промовляють молитву,— відказує вона.
— Але ми хотіли б іще поспати...
— Молитися краще, ніж спати. — Вона стоїть і безневинно всміхається. — До того вже сьома година.
Альберт знову стогне.
— Зачиніть двері! — гаркаю я.
Сестра зовсім збентежена, щось таке вочевидь не вкладається їй у голові.
— Але ж ми молимось і за вас.
— Дарма! Зачиніть двері!
Вона щезає, покинувши двері розчиненими. Знову чути, як вони там бурмочуть молитву. Від цього я ще дужче скаженію.
— Рахую до трьох, — кажу. — Коли за цей чає вони не замовкнуть, я чимось у них пожбурю.
— I я теж, — озивається ще один поранений.
Я рахую до п'яти. Тоді беру пляшку, націлююсь і жбурляю її крізь двері в коридор. Пляшка розбивається на дрібні скалки. Молитва уривається. До нас входить зграйка сестер, вони лають нас, але досить стримано.
— Зачиніть двері! — галасуємо ми.
Вони щезають. Останньою йде та мала, що оце заходила до нас.
— Безбожники! — цвірінькає вона, але зачиняє за собою двері.
Ми перемогли.
Опівдні приходить інспектор лазарету і дає нам чосу. Він лякає нас в'язницею і навіть іще гіршим. Але цей лазаретний інспектор, так само як і продовольчий,— звичайний собі чиновник, хоч і носить довгу шпагу та еполети; тому навіть новобранці не сприймають його поважно. Хай собі балакає. Що він може нам зробити?
— Хто кинув пляшку? — питає він.
Поки я міркую, чи варто мені признаватися, хтось вигукує:
— Я!
Підводиться чоловік із скуйовдженою бородою. Всі надзвичайно здивовані, не розуміючи, навіщо він на це зголосився.
— Ви?
— Так точно. Мене роздратувало те, що нас даремно збудили, і я знетямився, тож не розумів, що роблю.
Він говорить як по писаному.
— Як вас звати?
— Йозеф Гамагер, резервіст другої черги.
Інспектор іде з палати.
Усі аж палають з цікавості.
— Навіщо ти сказав? Це ж не ти кинув.
Він шкірить зуби:
— Нічого! Я маю довідку про неосудність.
Тепер усі розуміють, у чім річ. Той, хто має таку довідку, може робити геть-чисто все, що йому заманеться.
— На фронті,— розповідає він,— я був поранений у голову, і мені видали свідоцтво, що часом я не можу керувати своїми вчинками. Відтоді мені море по коліна. Мене не можна дратувати. Отже, мені нічого не зроблять. Нехай той начальник унизу трохи показиться. А зголосився я через те, що мені сподобалось, як кинули пляшку. Коли вони завтра знову відчинять двері, ми швиргонемо їм ще одну.
Усі щиро тішаться. Вкупі з Йозефом Гамагером ми можемо утнути найризикованішу річ.
Потім за нами приїздять безгучні пласкі візки. Бинти в нас поприсихали. Ми ревемо, наче бугаї.
У нашій палаті лежать восьмеро. Найтяжчий стан у Петера, хлопця з чорним кучерявим чубом, у нього складне поранення — прострелені легені. Поруч із ним лежить Франц Вехтер із розтрощеною рукою, спершу він виглядав непогано. Проте на третю ніч він гукає нас, щоб ми подзвонили,— йому здається, що з рани тече кров.
Я чимдуж натискаю на дзвоник. Але нічна сестра не приходить. Увечері ми завдали їй багато клопоту, бо нам усім зробили перев'язку, а після того завжди боляче. Один хотів, щоб йому поклали ногу отак, другий — не так, третій просив пити, четвертому треба було збити подушку; врешті стара гладуха почала сердито бурчати і грюкнула дверима. Тепер вона, напевне, підозрює щось подібне, бо не йде.
Ми чекаємо. Тоді Франц каже:
— Подзвони ще.
Я дзвоню. Але ніхто не приходить. Уночі на все наше крило залишається тільки одна сестра, можливо, вона щось робить в іншій палаті.
— Франце, ти певен, що в тебе кровотеча? — питаю я.— Бо ми можемо знову дістати прочухана.
— Бинти геть мокрі, чи не може хтось увімкнути світло?
Але із світлом теж нічого не виходить. Вимикач біля дверей, а встати ніхто не може. Я натискаю на дзвоник великим пальцем, аж поки він затерпає. Мабуть, сестра заснула, адже роботи стільки, що й удень у них перевтомлений вигляд. До того ж вони ще довго моляться.
— Чи не кинути нам пляшку? — питає Йозеф Гамагер, якому все дозволено.
— Цього вона й поготів не почує, коли не чує дзвоника.
Нарешті двері відчиняються, в них з'являється заспана стара. Та побачивши, що з Францом, вона починає метушитися й вигукує:
— Чого досі ніхто не дав мені знати?
— Але ж ми дзвонили. А ходити тут ніхто не може.
Франц утратив багато крові, його знову перев'язують. Уранці ми бачимо: обличчя в нього загострилось і пожовтіло, а ще вчора ввечері ми гадали, що хлопець одужує. Тепер сестри заходять до нас часто.
Іноді нас доглядають сестри-жалібниці з Червоного Хреста. Вони добросерді, але часом не дуже вправні. Перестеляючи комусь ліжко, вони часто роблять пораненому боляче, а тоді так лякаються, що йому стає ще гірше.
Черниці надійніші. Вміють із нами поводитись, тільки ми хотіли б, щоб вони були б трохи веселіші. Правда, декотрі мають почуття гумору, ці — славні. Хто з нас не зробив би будь-якої послуги Сестрі Лібертіні, цій надзвичайній сестрі; коли поранені бачать її хоча б здаля, відразу ж у всьому крилі поліпшується настрій. I таких сестер є чимало. За них ми пішли б у вогонь і воду. Ні, тут нема на що скаржитись — черниці поводяться з нами точнісінько, як із цивільними. А коли згадуєш гарнізонний лазарет, то аж страх бере.
Франц Вехтер так і не видужав. Якось його винесли із палати і не повернули сюди. Йозеф Гамагер знає, в чім річ:
— Більше ми його не побачимо. Вони віднесли його до вмиральні.
— До якої ще вмиральні? — питає Кроп.
— Ну, до покійницької.
— Та що воно таке?
— Невеличка кімната в кутку крила. Туди переносять тих, хто збирається дуба врізати. Там двоє ліжок. Ось на ту палату всі й кажуть — умиральня.