Вранці, коли в наших ношах уже хлюпає вода, нарешті прибуває поїзд. Фельдшер стежить за тим, щоб ми з Кропом потрапили до одного вагона. У поїзді повно сестер-жалібниць із червоного Хреста. Кропа влаштовують на нижній полиці, я лежатиму на верхній, над ним.
— Боронь боже! — мимохіть вихоплюється в мене.
— Що сталося? — питає сестра.
Я ще раз кидаю погляд на свою полицю. Її застелено білими як сніг лляними простирадлами, неймовірно чистими, на них ще видні бганки від праски. А я шість тижнів не міняв сорочки, вона брудна, аж чорна.
— Ви не можете самі залізти?— занепокоєно питає сестра.
— Та ні, можу,— кажу я, вмиваючись потом,— тільки спершу зніміть простирадла.
— Навіщо?
Я відчуваю, що брудний, як свиня. I маю отуди лягати?
— Але ж я...— і не зважуюся казати далі.
— Забрудните трохи ту білизну? — питає сестра, підбадьорюючи мене.— То нічого, ми її потім виперемо.
— Та ні...— кажу я, хвилюючись.
Я не здатен протистояти цьому навальному тиску культури.
— Ви гибіли на передовій в окопах, тож хіба ми не можемо випрати вам простирадла? — веде вона далі.
Я дивлюся на сестру, вона молоденька, вбрана в чисте, хрустке й біле, як усе тут довкола; важко збагнути, що це — не тільки для офіцерів, стає аж якось незатишно, ба навіть трохи небезпечно.
Проте ця жінка — справжній кат, вона змушує мене все сказати.
— У мене ж...— і я замовкаю; вона ж повинна зрозуміти, про що мова.
— Ну! Що там у вас?
— Воші! — вигукую я нарешті.
Сестра сміється:
— Нехай і вони трохи порозкошують.
Врешті мене це не обходить. Я залажу на полицю і вкриваюся ковдрою.
Чиясь рука торгає мене. То фельдшер. Діставши сигари, він собі йде.
За годину ми помічаємо, що вже їдемо.
Уночі я прокидаюся. Кроп теж ворушиться. Поїзд тихо котиться по рейках. Усе це ще незбагненне: постіль, поїзд, додому. Я шепочу:
— Альберте!
— Що?
— Ти знаєш, де тут убиральня?
— Здається, за дверима праворуч.
У темряві я намацую край полиці й хочу обережно сковзнути додолу. Але нозі немає на що спертися, на другу ногу, в гіпсі, ступати не можна, а я вже сповзаю і, наробивши шелесту, падаю на підлогу.
— Сто чортів! — вигукую я.
— Забився? — питає Кроп.
— Хіба ти не чув? — гарчу я.— Головою...
У глибині вагона відчиняються двері. Підходить із лампою сестра й бачить мене.
— Він упав з полиці...
Вона рахує в мене пульс і мацає лоба.
— Температури у вас нема...
— Нема,— погоджуюсь я.
— Може, вам щось наснилося? — питає вона.
— Напевне,— відмагаюсь я.
Але сестра береться й далі мене розпитувати. Вона дивиться на мене ясними очима, така чепурна, така дивовижна, і я й поготів не можу їй сказати, чого я хочу.
Мене знову підіймають нагору. Треба ж такої мороки! Адже тільки-но вона піде, мені знову доведеться злазити додолу. Коли б то була якась стара жінка, я, либонь, зважився б сказати, в чому річ, але ця сестра ще зовсім молода. Їй щонайбільше двадцять п'ять років, тож ради немає, сказати їй я не можу.
Тоді на поміч мені приходить Альберт, йому нема чого соромитися, йдеться ж не про нього. Він гукає сестру і, коли вона нахиляється до нього, каже їй:
— Сестро, йому треба...
Однак Альберт теж не знає, як висловитися, щоб було цілком пристойно. На фронті поміж нами це визначалося одним-єдиним словом, але тут, у присутності такої дами... Та нараз Альбертові пригадуються шкільні часи, і він бадьоро додає:
— Йому треба надвір.
— А, он що,— каже сестра.— Але ж нащо йому для цього злазити з полиці,— з загіпсованою ногою. Що ж саме вам треба? — звертається вона до мене.
Це нове запитання лякає мене на смерть, бо я не маю найменшого уявлення, який термін тут треба вжити. Сестра приходить мені на допомогу.
— За великим чи за малим?
От ганьба! Я впріваю, наче мавпа, і розгублено кажу:
— Ну, тільки за малим...
Урешті все обійшлось. Мені дають пляшку, а за кілька годин й інші поранені роблять те ж саме. На ранок ми вже всі призвичаїлись і, не соромлячись, просимо те, що нам треба.
Поїзд іде повільно. Іноді він зупиняється, і тоді з вагонів виносять померлих. Зупиняється він часто.
В Альберта температура. Я почуваюся непогано, біль можна терпіти, але куди гірше те, що під гіпсом, мабуть, завелися воші. Нога страшенно свербить, а почухати її нема як.
Цілісінькі дні ми куняємо. За вікнами тихо пропливають різні краєвиди. На третю ніч ми прибуваємо в Гербесталь. Я дізнався від сестри, що на наступній станції Альберта висадять, бо він температурить.
— А куди йде поїзд? — питаю я.
— До Кельна.
— Альберте, нас висадять обох,— кажу йому,— от побачиш.
Коли сестра робить наступний обхід по вагону, я затримую віддих так, що кров шугає в голову. Обличчя в мене червоніє, його зрошує піт. Сестра зупиняється,
— Вам боляче?
— Еге!— стогну я.— Раптом заболіло.
Вона дає мені термометр і йде далі. А я недарма вчився в Кача, тепер я знаю, що робити. Ці солдатські термометри не розраховані на досвідчених вояк. Слід тільки загнати живе срібло вгору, воно застрягне в тоненькій рурочці й уже не падатиме.
Я засовую термометр під руку навкоси вниз, легенько вказівним пальцем постукую по ньому, а тоді перевертаю. Виходить 37,9. Та мене це не задовольняє. Запалюю сірника і, дотримавши поблизу термометр, доводжу стовпчик до 38,7.
Коли сестра повертається, я щосили надимаюсь, уривчасто дихаю, втуплююся в неї виряченими очима, неспокійно кручусь і шепочу;
— Я більше не можу терпіти...
Вона записує моє прізвище на папірець. Я певен, що гіпсу мені без нагальної потреби знімати не будуть. З поїзда нас висаджують разом — Альберта і мене.
Ми лежимо в католицькому лазареті, в одній палаті. Нам дуже пощастило, бо католицькі лікарні славляться дбайливим доглядом і добрими харчами. Лазарет геть заповнений пораненими з нашого поїзда, серед них є й дуже важкі. Сьогодні нас іще не оглядають, бо тут замало лікарів. Коридором раз у раз провозять низенькі візки на гумових коліщатках, і завжди на такому візку лежить хтось випростаний. Мабуть, до біса незручно так лежати, хіба що як чоловік спить мертвим сном.
Ніч минає неспокійно. Ніхто не може заснути. Вже над ранок ми трохи задрімали. Та я прокидаюся від світла. Двері розчинені, з коридора чути голоси. Інші поранені теж прокидаються. Один із них, що лежить тут уже кілька днів, пояснює нам, у чому річ: