На Сваннову сторону

Сторінка 95 з 123

Марсель Пруст

Один із них, поглянути, лихий, більше схожий на ката на деяких полотнах доби Ренесансу, які зображували екзекуцію, підійшов до Сванна з невблаганним виразом на лиці, щоб узяти його пальто і капелюх. Але суворість його крицевого погляду скрадалася м'якістю його нитяних рукавичок, коли ж він підступив до Сванна, було таке враження, ніби він сповнений зневаги до самого Сванна і пошани до його капелюха. Точність рухів лакея надавала тій бережності, з якою він прийняв у Сванна капелюха, щось педантичного, і було щось майже зворушливе в тій турботливості, з якою він тримав його в своїх ручиськах. Потім він передав капелюха одному з своїх підручних, боязкому новачкові, який з жаху кидав навсебіч люті погляди і виказував те збудження, яким буває охоплена упіймана звірючка в перші години свого полону.

За кілька кроків про щось марив драбуга у лівреї, нерухомий, скульптурний, непотрібний, як той чисто декоративний вояк на одній з найбурхливіших картин Мантеньї, гордовито спертий на щит, тоді як тут же, поряд, кипить гарячий бій, кривава січа; відлучившись від своїх друзів, які тіснилися круг Сванна, самотній лакей вирішив залишатися таким самим байдужим до цієї сцени, яку він споглядав своїми порожніми зеленими жорсткими очима, мов бачив побиття немовлят або мучеництво святого Якова. Він нібито належав до раси викоріненої, а може, й зовсім не сущої ніде, крім Запрестольного образу в Сан-Дзено і фресок у Еремітані, де Сванн уперше підійшов до неї і де вона й досі про щось мріє, — виниклої від запліднення античної статуї якимсь падуанським натурником Метра чи саксонцем Альбрехта Дюрера. Його руді пуклі, кучеряві від природи, змащені брильянтином, розсипалися у нього по плечах, як на грецькій скульптурі, яку завзято вивчав мантуанський художник, адже грецька скульптура хоча й вдає лише людину, вміє добувати з простих людських форм розмаїті і ніби запозичені у живої природи багатства, отож чиєсь волосся своєю хвилястою гладінню, гострими дзьобами локонів чи пишним вінцем скручених утроє кіс скидається і на пучок водоростей і на голуб'ячий вивід, і на вінок ярцвіту і на гадючник.

Приступками монументальних сходів, де стояли інші лакеї, такі самі здоровенні (за їхні декоративні фігури і мармурову нерухомість цих сходів, як і сходи у Палаці дожів, можна було охрестити сходами велетнів), Сванн брався вгору, сумно думаючи про те, що Одетта ніколи не піднімалася ними. Ах, з якою радістю караскався б він темними, смердючими і карколомними сходами на шостий поверх, до колишньої білошвейки, який він був би щасливий платити їй дорожче, ніж за тижневий абонемент до літерної ложі в Оперу, за право провести у неї вечір з Одеттою, навіть пожити у неї кілька днів, щоб мати змогу поговорити про Одетту, побути з людьми, з якими Одетта зустрічалася, коли його не було там, і які з цієї причини, як йому ввижалося, мали доступ у найсправжнісіньку, найнепроникливішу і найтаємничішу царину життя його коханки! На смердючих і таких пожаданих сходах колишньої білошвейки (чорного ходу в цьому будинку не було) вечорами перед кожними дверима стояв на маті порожній і брудний бідон з-під молока, а от обабіч чудових і нікчемних сходів, якими піднімався зараз Сванн, на різній висоті, перед кожною заглибиною в тіні, чи то було віконце швейцарської чи двері в житлові кімнати, придверник, маршалок двору, буфетник (люди достойні, які жили в інші дні тижня майже незалежно у своїх володіннях, обідали у себе, як дрібні крамарчуки, ладні хоч завтра перейти на службу до буржуазної сім'ї: до модного лікаря чи багатого промисловця, але тут як розпорядники поставлені над челяддю) зустрічали гостей, точно виконуючи вказівки, отримані перед тим, як вичепуритися в пишну ліврею (ліврею вони вдягали зрідка лише і почувалися тоді скуто), і чимось вони скидалися на втулених у ніші святих, чиє помпезне сяйво пом'якшується простолюдною добродушністю, і при появі нового гостя височезний швейцар, убраний як у церкві, ударяв булавою об кам'яну долівку. Піднявшись сходами на самий верх у супроводі лакея з обличчям як з крейди витесаним, з ріденькою кіскою зібраного на потилиці волосся, як у причетника Ґойї або у стряпчого в старовинній п'єсі, Сванн пройшов повз конторку, де лакеї, сидячи, немовби нотарі, за конторськими книгами, підхопилися на ноги й записали його прізвище. Потім Сванн пройшов невеличкі сіни, подібні до покоїків, убраних хазяїном дому так, щоб служити обрамленням одного-однісінького художнього шедевру (за іменем якого вони і називаються, зумисне залишені порожніми, незаповненими нічим), ці сіни виставляли напоказ біля самого входу, наче рідкісну скульптуру вартівника різця Бенвенуто Челліні, молодого лакея, який подавав увесь корпус уперед, випинав над червоним нагрудником своє ще червоніше обличчя, пашів токами запалу, завзяття й несміливости, штрикав обюссонівські шпалери, почеплені над дверима до концертової зали, схвильованим, сторожким, розгубленим поглядом, у якому, проте, читалися і звага солдата, і безмежна віра, словом, саме втілення тривоги, уособлення чекання, гасло до бою, схожий і на вартівника, який стежить з вежі, чи немає близько супостата, і на янгола, який дивиться з дзвіниці Готичного собору, чи не настає Страшний суд. Нарешті камердинер з ланцюжком, уклонившись Сваннові так, ніби вручав йому ключі від завойованого міста, розчахнув перед ним двері до концертової зали. А Сванн думав у цей час про дім, де б він, аби Одетта дозволила йому, міг зараз бути, і на згадку про виставлений на маті порожній бідон з-під молока серце йому болісно стислося.

Відчуття чоловічої бридоти одразу ж вернулося до Сванна, як тільки він опинився за обюссонівською портьєрою і в його очах замість челяді зарябіли постаті гостей. Але навіть ці бридкі й такі знайомі обличчя здавалися Сваннові новими — досі їхні риси були ознаками, і за цими ознаками можна було впізнати того чи іншого з них, хто зосереджував у собі утіхи, які вабили його, прикрощі, яких треба було уникати, ґречність, яку слід виявити, а тепер, відсторонені, ці обличчя відзискали автономію своїх рис і викликали у нього чисто естетичну цікавість. У багатьох із тих, хто оточував зараз Сванна, навіть моноклі (колись носити монокль означало для Сванна, що такий-то носить монокль, та й годі), навіть моноклі, переставши бути прикметою певної звички, в усіх однакової, вражали його своєю особливістю у кожного. Може, через те, що Сванн дивився зараз на генерала де Фробервіля і на маркіза де Бреоте, які розмовляли біля входу до зали, тільки як на дві людські фігури, зображені на полотні, хоча вони тривалий час були його друзями, людьми дуже корисними, які рекомендували його до жокей-клубу і секундували йому на дуелях, монокль, вгрузлий поміж повік генерала, ніби уламок гранати, ввігнаний у його вульгарний, пошрамований, гонористий вид і блискучий, як в одноокого циклопа, видався Сваннові потворною раною, якою воїн може пишатися, але яку виставляти напоказ непристойно; а до звороту монокля, який маркіз де Бреоте носив замість домашніх окулярів для виїзду у світ, для більшого параду разом з перлово-сірими рукавичками, складаним циліндром і білою краваткою (як це робив сам Сванн), приклеєний був, наче природничо-науковий препарат під мікроскопом, безконечно маленький його погляд, який світився люб'язністю і безнастанно всміхався високій стелі, нарядному святу, цікавій програмі і чудовим свіжким напоям.