Ця заява дозволила Форшвілю, коли він знову опинився наодинці з пані Коттар, доповнити сприятливе судження про її чоловіка:
— А крім того, він цікава людина, зразу видно, що бував у бувальцях. Ба, ці лікарі знають усі таємниці.
— Я зіграю для пана Сванна фразу з сонати, — проголосив піаніст.
— Достолиха! Сподіваюся, що це не сонатарій? — вигукнув Форшвіль, розраховуючи справити ефект.
Але Коттар, який ніколи не чув цього каламбуру, не збагнув його і подумав, що Форшвіль обмовився. Він одразу підскочив, щоб поправити його:
— Та ні, не сонатарій, а сонетарій, — вимовив він завзято, урочисто й переможно.
Форшвіль пояснив, що сонетарій — це збірка сонетів, а він має на увазі збірку сонат. Доктор зашарівся.
— Визнайте, докторе, що це дотепно, еге ж?
— Та я це бозна-коли чув, — відповів Коттар.
Тут вони замовкли; з-під топуна скрипкового тремоло, трепетний залом якого зметнувся над нею на дві октави вище, — так з гребеню двохсотфутового шпиля, за позірною карколомною нерухомістю водоспаду бачиться крихітний силует туристки, — спливла в далечині куца грайлива фраза, підтримувана тривалим погойдуванням прозорої, безкрайої, дзвінкої запони. І Сванн у серці своєму звернувся до неї як до посестри своєї любовної таємниці, як до Одеттиної приятельки — приятельки, яка, мабуть, порадила б йому не зважати на цього Форшвіля.
— Шкода, що ви спізнилися! — сказала пані Вердюрен одному з "вірних", якого вона зумисне запросила лише на "шапкобрання", — такого Брішо ви ще не чули, — вулкан красномовства! Але він поїхав. Як ви думаєте, пане Сванн? Здається, ви бачили його вперше, — сказала вона, щоб підкреслити, що знайомство з Брішо той завдячує їй. — Правда ж, наш Брішо — сама зваба!
Сванн ґречно вклонився.
— Вам так не здається? Отже, він вас не вразив? — сухо спитала пані Вердюрен.
— Ні, чому ж, пані, дуже, я у захваті. Ось тільки, може, він занадто категоричний і занадто галасливий, як на мій смак. Я волів би менше прямолінійности, більше м'якости, але відчувається, що він усевіда і душка.
Розходилися пізно. Доктор Коттар поспішив поділитися з дружиною своїми враженнями:
— Рідко коли пані Вердюрен буває в такому ударі, як нині.
— А ця пані Вердюрен, що за одна? Звідниця? — спитав Форшвіль у художника, якому запропонував поїхати разом.
Одетта з жалем дивилась, як ішов Форшвіль; вона не посміла сказати Сваннові, щоб той не проводжав її, але в екіпажі була в злому гуморі, і коли він спитав, чи можна до неї зайти, відповіла: "Авжеж", хоча з серцем знизала при цьому плечима.
Відпустивши гостей, пані Вердюрен сказала мужеві:
— Ти бачив, яким дурносміхом показав себе Сванн, коли ми згадали про пані Ла Тремуй?
Вона помітила, що Сванн і Форшвіль, вимовляючи прізвище цієї дами, кілька разів опускали часточку "де". Не сумніваючись, що вони робили це навмисне, показуючи, що не схиляються перед титулами, пані Вердюрен прагнула бути й собі незалежною, але не вловила до пуття, як передати цю незалежність граматично. Але її малописьменність брала гору над її республіканством, і тому вона не переставала говорити "де Ла Тремуй" або користувалася скороченням у дусі шансонеток чи підписів під карикатурами, які ковтали "де": "д'Ла Тремуй", але вчасно похоплювалася і поправлялася: "пані Ла Тремуй". "Дюкиня, як величає її Сванн", — додавала вона з іронічною посмішкою, мовляв, вона тільки посилається на нього, але знімає з себе всяку відповідальність за таке хлоп'яцьке і безглузде величання.
— Скажу тобі, що він здався мені дурним як довбня. Пан Вердюрен підтримав її:
— Він людина нещира, лукава, завжди крутить хвостом. Йому хочеться, щоб і кози ситі, і сіно ціле. Яка разюча несхожість з Форшвілем! У цієї людині що на душі, те й на язиці. Або пан, або пропав, не так як той — ні риба, ні м'ясо. Зрештою, Одетті, як я розумію, більше до вподоби Форшвіль. Цей Сванн ламає з себе світського лева, трубадура дюкинь. А той Форшвіль має принаймні титул: він завше був і зостається графом де Форшвілем, — смачно вимовив пан Вердюрен останні слова, нібито як знавець історії цього графства він якнайретельніше зважував питому вагу наданого Форшвілю дворянства.
— Скажу тобі, — знову озвалася пані Вердюрен, — Сванн дозволив собі визвіритися на Брішо досить ущипливо, але зовсім по-дурному. Очевидно, побачивши, як з Брішо у нас носяться, він завзявся дошкулити нам і кинути ложку дьогтю у бочку меду. Він з таких: у ноги кланяється, а за п'яти кусає.
— Я ж тобі давно казав, — відповів пан Вердюрен, — це просто невдаха, нікчемник, завидющий до всього, що його переростає.
Насправді, не було "вірного", хто залишався б таким вірним Вердюренам, як Сванн, але всі вони обачно здобрювали своє лихослів'я збитими дотепами, мікроскопічною дозою теплоти і сердечности, тоді як найменша ознака стриманости, на яку йшов Сванн, — стриманости, не загнаної в такі заяложені звороти, як, скажімо: "Я не держу каменя за пазухою", які здавалися йому принизливими для себе, — вважалася віроломством. Найменша вільність деяких справжніх письменників обурює читача, бо ці письменники навіть гадки не мали догодити читачеві, отож і не скапарили для нього прописні істини, до яких той звик. Саме це дратувало пана Вердюрена у Сванні. Подібно до таких письменників, Сванн своєрідністю свого мислення вселяв підозру, що він тільки на всеє зле проворний.
Сванн ще не здогадувався, яка неласка йому загрожує, і свавілля Вердюренів бачилося йому в рожевому світлі, оскільки він сприймав це свавілля крізь свою любов до них.
Бачився він з Одеттою більше вечорами, боячись набриднути їй удень, але йому все ж хотілося постійно оселитися в її думках, і він щохвилини намагався нагадати їй про себе, але так, щоб це було приємно їй. Якщо на вітрині квіткової чи ювелірної крамниці його вабили квітки або клейноди, першою думкою Сванна було послати їх Одетті; він уявляв собі, як вона поділить утіху, якої зазнав він, як ця втіха подвоїть її ніжні почуття до нього, і наказував віднести закупку на вулицю Лаперуза негайно, щоб їй чимшвидше вручили його принос і він зміг відчути себе коло неї. Головне, аби при доставі вона була вдома, тоді вона буде ще ніжніша на побаченні у Вердюренів, а може, — хто його знає? — якщо хазяїн крамниці виявить моторність, вона пришле йому до обіду листа, а то й явиться до нього сюрпризом, щоб віддячитися. Раніше, аби вплинути на Одетту, Сванн гнівався, але нині він намагався, заслуживши її вдячність, видобути те найпотаємніше, що крилося в її почутті до нього і чого досі вона не відкрила.