— Він завжди ходить тільки в шикарні місця.
А коли Сванн питав, що вона розуміє під цим, вона відповідала дещо зневажливо:
— Ну, Господи, в шикарні місця! Ти ще такий зелений, що тобі треба розтлумачувати, що таке шикарні місця? Ти хочеш, щоб я тобі все розжовувала? Ну, скажімо, недільного ранку — авеню Імператриці, о п'ятій — прогулянка довкола озера, у четвер — театр Еден, у п'ятницю — іподром, бали...
— Такі бали, які даються в Парижі, звісно, шикарні бали. Взяти хоча б Ербенже, ти ж бо знаєш його — це біржовик, ти повинен знати його, його знає увесь Париж, високий молодий блондин, страшенний сноб із квіткою в петельці, в ясному пальті зі складкою на спині, завше водить на всі прем'єри якусь корову. Так ось днями він видав бал — цілий шикарний Париж зібрався на ньому. Як я хотіла потрапити туди! Але треба було показати запрошення при вході, а я ніяк не могла дістати його. Власне, тепер я навіть задоволена, що не пішла туди, там був такий тиск, я нічого б не побачида. Зрештою, якщо туди й варто було потрапити, то хіба тільки для того, щоб мати право сказати потім: я була в Ербенже. Ти знаєш, я ж бо дуже марнославна! А втім, можеш бути певен: половина жінок, які розповідають, ніби вони були там, брешуть... Але мене дивує, що ти, такий пшют, не був там.
Змінити її уявлення про шик Сванн навіть не пробував, усвідомлюючи, що його власне уявлення про шик таке саме безпідставне, таке саме безглузде, таке саме поверхове, як і її, він не відчував жодної потреби просвітити очі своєї коханки, завдяки чому уже через кілька місяців вона перестала цікавитися особами, у яких він бував, окрім тих випадків, коли через них можна було дістати квитки на дербі, на кінні змагання, на прем'єру. Одетта палко обстоювала корисні знайомства, але відмовилася вважати їх за шикарні потому, як побачила якось на вулиці маркізу де Вільпарізі, — та йшла пішки у чорній вовняній сукні і в чепчику зі стьожками.
— Але ж у неї вигляд капельдинерки, старої консьєржки, darling[14]. Оце то маркіза! Я не маркіза, але хай мене озолотять, у таких лахах я на вулицю не вийду!
Вона не могла збагнути, як це Сванн може жити на Орлеанській набережній; не зважуючись сказати йому про це відкрито, вона вважала це непристойним.
Правда, вона твердила, ніби любить "старожитності" і прибирала захопленого вигляду знавця, кажучи, що обожнює порпатися цілі дні у "всякій всячині", відшукуючи "антикваріат". Вона уперто не бажала відповідати, вважаючи це справою чести (і ніби дотримуючись якихось родинних настанов) на запитання Сванна і уникала "здавати звіт" у тім, як вона проводить час, а все ж якось сказала Сваннові, що була у приятельки, у якої все "стильне". Але Сванн не міг добитися від неї, який же це саме стиль. А втім, подумавши трошки, вона відповіла: середньовічний. Вона мала на увазі, що стіни були там обшиті панелями. Через деякий час Одетта знову заговорила з ним про цю приятельку — нерішучим тоном, але з обізнаним виглядом того, хто править про незнайомця, чиє ім'я йому невідоме, з яким ми напередодні обідали і якого хазяї трактували як знаменитість, отож співрозмовник наш, надіємося ми, зразу здогадається, про кого мова мовиться: "її їдальня у стилі... у стилі вісімнадцятого віку!" Одетта вважала цю їдальню, до речі, жахливою, голою, дім наче недобудований, жінки виглядають там моторошно, і мода, здавалося, туди не зазирала. Нарешті вона втретє заговорила про це зі Сванном і показала йому візитівку того, хто ту їдальню опоряджав: їй кортіло, коли вона розживеться, запросити його і спитати, чи не побажає він опорядити і її їдальню, — зрозуміла річ, не так, як ту, бо вона мріяла про іншу їдальню, для якої її оселя була, на жаль, замала, з високими буфетними шафами, з меблями ренесанс і з коминками, як у замку в Блуа. Ось тут Одетта і сказала, якої вона думки про Сваннову квартиру: Сванн був зауважив, що обстава в Одеттиної подруги не в стилі Людовіка XVI, бо стиль Людовіка XVI не робиться на замовлення, а що це підробка під старовину, хоча підробка сама по собі може бути чарівна. "Не можеш ти вимагати, щоб вона жила, подібно до тебе, серед зламаних стільців і протертих килимів", — вигукнула Одетта, у якої міщанський страх перед людською думкою взяв гору над наживним дилетантизмом кокотки.
Колекціонери, шанувальники поезії, ті, що зневажали дріб'язковість, марили про любов і гонор, творили для Одетти еліту, вицвіт людства. Можна було й не мати таких уподобань, досить було тільки заявити про них: якщо Одеттин сусіда за обіднім столом признавався, що любить блукати вулицями, ритися в поросі крамничок зі старожитностями, що його ніколи не оцінять у теперішній Гендлярський вік, оскільки він не дбає про свої вигоди, що він пережиток, вона, повернувшись додому, казала: "Яка гарна душа, яка вражлива натура! Ніколи б не подумала!" — і починала шанувати його як Бога. Натомість щирі поклонники прегарного, такі як Сванн, які утримувалися розпатякувати про свої уподобання, залишали її холодною. Звичайно, вона визнавала, що Сванн не грошолюб, але додавала, закопиливши губки: "Ну, він зовсім не те"; по суті до душі її промовляла не сама безкорисливість, а її фразеологія.
Почуваючи, що часто він не може вволити її бажання, Сванн принаймні турбувався про те, щоб їй було з ним добре, не спростовував її вульгарних думок, не сперечався з її несмаком, який проявлявся геть в усьому, ба більше: він любив її судження і її смаки, як любив усе, що було їй притаманне, навіть захоплювався ними, бо завдяки цим особливостям сутність її відкривалася йому, прояснялася. Ось чому, коли вона мала щасливий вигляд, бо збиралася на "Королеву топазів" або коли її погляд робився поважним, тривожним і нетерпеливим, якщо вона боялася пропустити квіткове свято або просто спізнитися до чаю з мафінами і тостами, до чаю на Королівській, одвідини якого Одетта вважала необхідними, щоб зміцнити за собою славу елегантної жінки, Сванн захоплювався нею, ніби побачивши дитину, яка не грається в дорослого, або побачивши портрет, що, здавалося, так хвацько його намальовано; Сванн тоді так ясно бачив на личку своєї коханки дзеркало її душі, що не міг утриматися від спокуси підійти до неї і торкнутися губами її щік. "Ох, маленькій Одетті так кортить, щоб її взяли на свято квітів, їй кортить, щоб нею захоплювалися, ну, гаразд, ми візьмемо її туди, нам залишається тільки скоритися їй". Сванн став трохи короткозорим і, працюючи вдома, мусив надівати окуляри, а в світі появлятися з моноклем, який його не так спотворював. Побачивши його з моноклем, Одетта не могла стримати захвату. "Ну що ж, для чоловіка, по-моєму, це з біса шикарно, це безперечно! Тобі це так личить! У тебе вигляд правдивого джентльмена. Бракує тільки титулу", — додавала вона з ноткою жалю в голосі. Сванн любив Одетту саме такою, — так само в бретонці, якби він у неї закохався, йому подобався б її чепець, подобалося б те, що вона боїться привидів. Досі, як у більшості людей, чий художній смак розвивається незалежно від їхньої чуттєвости, у Сванна існувала якась дивна розбіжність між його мистецькими запитами і тим, як він їх удовольняв. Сванн насолоджувався найвитонченішими творами мистецтва у товаристві найвідсталіших жінок, так, скажімо, він приводив молодесеньку покоївку в ложу бенуара на декадентську п'єсу або на виставку імпресіоністів, сам, до речі, переконаний, що освічена світська дама зрозуміла б не більше, ніж покоївка, але у неї не вистачило б терпцю так мило промовчати. Навпаки, покохавши Одетту, Сванн спізнавав неабияку втіху в тім, щоб дивитися на все однаковими очима, виявляти з нею одностайність у всьому, тішитися всім, що подобалося їй, і йому не тільки наслідувати її звички, а й засвоювати її думки подобалося тим дужче, що нічого спорідненого у його власній душі ці звички та думки не мали, вони тільки нагадували йому про його любов, задля якої він ішов на жертву. Він кілька разів дивився "Сержа Паніна", він дізнавався, коли оркестром диригуватиме Олів'є Метра, бо йому давало втіху з'ясовувати, чим живе Одетта, поділяти її смаки. Чар її близькости давали Сваннові улюблені її твори чи куточки природи, і цей чар здавався йому таємничішим від чару, притаманного чомусь іще прекраснішому, але не пов'язаному з нею. До того ж занедбавши свої юнацькі захоплення й остудивши навіть їх, непомітно для себе, скептицизмом світської людини, він думав тепер (або принаймні так довго про це міркував, що вже почав це проповідувати), що в царині мистецтва беззастережних вартостей немає, що все тут залежить від доби, від класу, що все зводиться до моди, причому найвульґарніші люди не згірші від нібито найшляхетніших. Він вважав, що хвилювання Одетти через запрошення на вернісаж не смішніше, ніж утіха, якої раніше зазнавав він сам від сніданку у принца Валлійського, а її захват перед Монте-Карло чи Ріґі не дурніший, ніж його замилування Голландією, в якій Одетта не бачила нічого гарного, або Версалем, який здавався їй нудним. Тож він не їздив ні туди, ні туди, тішачись думкою, що ради Одетти він відчуває так само, як і вона, і любить те саме, що й вона.