На Сваннову сторону

Сторінка 20 з 123

Марсель Пруст

Але в жодну з цих гравюрок, хоч хай би з якою любов'ю я подумки відтворював їх, пам'ять моя була безсила вкласти давно мною втрачене, вкласти почуття, яке змушує дивитися на предмет не як на видовисько, а вірити в нього, наче в істоту, що не має собі рівних, — ось чому жодна з них не владна над цілою добою в моєму інтимному житті, як владні над ним спогади про різні подоби, що їх прибирала дзвіниця в Комбре залежно від того, з якої вулиці я її споглядав.

Бачили ми її о п'ятій годині, коли ходили по листи на пошту, на відстані кількох будинків од нас, ліворуч, раптово піднесеною самотньою вершиною над гребенем дахів; або ж якщо йшли в протилежний бік — довідатися про здоров'я пані Сазра, і, знаючи, що треба повернути в другу вулицю за дзвіницею, стежили очима за тим гребенем, який, піднявшись, спадав униз. Або, вирушаючи ще далі, на вокзал, ми помічали її в профіль, збоку, і вона показувала нам нові грані та площини, наче геометричне тіло, підглянуте в раніше небачений момент його обертання довкола своєї осі. Або, нарешті, з берегів Вівонни, коли апсида, напруживши всі свої м'язи й піднята відстанню, здавалося, надсаджується — так вона силкувалася підсобити дзвіниці закинути шпиль аж у самісіньке небо, — коротше, дзвіниця аж брала на себе очі, вона панувала над усім, її несподівана стріла збирала довкола себе будинки і стирчала переді мною, ніби перст Божий. Тіло Бога могло бути сховане від мене в масі людей, але завдяки цьому перстові я зроду не переплутав би його з юрбою.

І досі ще, коли в чималому провінційному місті чи в погано знайомому паризькому кварталі перехожий, допомагаючи зорієнтуватися, показує мені в далечі орієнтир на розі вулиці, яку я розшукую, вежу або ж кінчасту священицьку шапку монастирської дзвіниці, то досить моїй пам'яті знайти бодай найблідішу подібність із дорогим зниклим образом, — і той перехожий, якщо він здумає обернутися, щоб переконатись, чи я не збився з дороги, здивовано побачить, як я, забувши про прогулянку чи доручення, стою біля дзвіниці і можу нерухомо стовбичити тут години, напружуючи пам'ять і відчуваючи, як у глибині моєї істоти, землі, залляті,водами Лети, поступово висихають і заселяються знову. Й тоді я неодмінно, але схвильований ще дужче, починаю шукати дороги, звертаю за ріг, але... вже тільки подумки...

Повертаючись із відправи, ми часто зустрічали пана інженера Леґрандена — його завжди втримували в Ларижі клопоти, отож, за винятком святок, він приїздив додому, в Комбре, суботнього вечора, а в понеділок уранці знову їхав. Легранден був одним з тих, хто не тільки зробив блискучу вчену кар'єру, а й мав ще іншого роду культуру, літературну чи мистецьку, яка для їхнього фаху була ніби зовсім зайва, проте допомагала при спілкуванні з людьми. Начитаніші, ніж багато хто з літераторів (ми тоді ще не знали, що пан Легранден уже має літературне ім'я, і були б дуже вражені, якби нам сказали, що відомий композитор поклав його вірші на музику), обдаровані більшою "легкістю руки", ніж деякі професіонали-художники, вони вважають, ніби життя в них не склалося належно, й працюють, хоча й не без витівок, але спроквола або ж, навпаки, з невтомним, пихатим, зверхнім, жовчним і сумлінним завзяттям. Високий, добре розвинений, з тонким задумливим обличчям і довгим ясним вусом, з розчарованими синіми очима, витончено ґречний, такий цікавий говорун, якого ми зроду не чули, Леґранден був в очах моєї родини зразком шляхетности й делікатности, справжнім джентльменом. Бабуся витикала йому лише те, що він аж надто красно говорить, надміру книжно, мовою, позбавленою тієї вільної волі, з якою той-таки Леґранден пов'язував широким і недбалим бантом краватку "лавальєр", з якою носив прямий і куций, майже як у школяра, піджак. Вона дивувалася також його палким і частим тирадам проти аристократії, світського життя та снобізму, "а саме снобізм і є тим гріхом, що має на увазі апостол Павло, коли мовить про гріх непрощенний".

Світське марнославство не лише було невластиве бабусі — вона просто не розуміла, що це таке, — ось чому їй здавалося безглуздим укладати в критику стільки запалу. Крім того, вона вважала, що не подобає панові Леґрандену, чия сестра була за нижньонормандським шляхтичем і жила десь неподалік Бальбека, так люто накидатися на знать і навіть ставити на карб революції, що вона не постинала голови всій шляхті.

— Добридень, друзі! — сказав Леґранден, ідучи нам назустріч. — Ви щасливі: можете жити тут довго. А мені завтра треба вертати до Парижа, до своєї нори. Ох! — зітхнув він, усміхаючись іронічною, розчарованою й неуважною усмішкою. —— У моєму домі купа всілякого мотлоху. Бракує лише необхідного: блакиті над головою. Живи так, мій хлопче, щоб ти завжди мав блакить над головою, — додав він, звертаючись до мене. — В тебе красива душа, рідкісна, артистична натура, не позбавляй же її того, що їй необхідно.

Коли по нашому поверненні з меси тітка Леонія посилала спитати в нас, чи справді пані Ґупіль спізнилася на відправу, ніхто з нас не міг їй відповісти. Зате ми посилювали її тривоги, повідомивши, що в церкві працює художник — знімає копію з вітража Жільберта Лихого. Франсуаза, одразу ж послана до бакалійника, повернулася, нічого не довідавшись, бо в крамничці не було Теодора, а Теодор сполучав посаду півчака, який сприяв церковній ліпоті, і прикажчика у бакалії, завдяки чому не тільки вступав у зносини з усіма суспільними верствами, а й став ходячою енциклопедією.

— Ох! — зітхала тітка. — Коли б уже швидше прийшла Евлалія! Ось вона розповість мені геть усе.

Евлалія, глуха, бідова кульга, вже "на спочинку" по смерті пані де ла Бретонрі, в якої служила змалку, винаймала кімнату поряд з церквою і цілий день пропадала в храмі, то на відправі, то молячись на самоті або допомагаючи Теодорові, коли відправи не було. Вільного часу вона провідувала хворих, зокрема тітку Леонію, якій доповідала про все, що відбувалося під час обідні чи вечірні. Колишні хазяї виплачували їй скромну пенсію, але вона не гребувала приробленими грошима і вряди-годи церувала білизну пана кюре або іншої значної особи комбрейського клеру. Поверх чорного сукняного плаща Евлалія носила білий черничий очіпок, і якась нашкірна хвороба обарвлювала її щоки та гачкуватий ніс яскраво-рожевими тонами розрив-трави.