Бо нудно жіноті і всяке надзвичайне явище збиває їх докупи: бричка з проїжджачими, рудо-зелений стражник з шаблюкою під пахвою, подзвін по вмерлому, – або купальниця гарно вбрата. Кидає жінота і обід у надвірніх печах недоварений, і немовлят у колисках під акаціями і репетуючих коло воріт свиней, аби тільки натішити голови й язики.
Гаврила Петровича, що звик до трудящої як бджола українки, прикро вражали сі язикаті нероби, як і "нєжнінька" мова, як і запопадлива метушня та влесливість, але, придивившись ближче, він зрозумів, що инакше і не могло бути: треба ж було пильнувати всяку оказію, що могла корисно або шкодливо вплинути на купальників, а через те і на кишеню. І вже не такі противні були йому байдикуваті жінки, які справді самі, без чоловіків, управлялись і заробляли на зиму.
Зрозуміла стала йому и та пошана до синьої смердючої тванюки, яку так старанно виволікали з озера, розвозили барилами й діжками по дворах, гріли у великих казанах, закуривши всі дворища бур’яновим димом та смердючою парою купелів.
Сонце караючим оком нерухомо витріщилося зверху, і земля репалася під немилосердним тим поглядом. Понад озером закурилася легенька синяста юга. Гаврило Петрович, розпарений, закутаний у пальто, ледве посовував ноги по піску під руку з своєю бабою Махтодихою.
Довела до хати, одшепнула клямку, а там вже він, ступнувши разів зо два, повалився на ліжко.
Мука! Дві-три години лежати без руху, не розкутуючись. Сону ані кришечки! Тіло обважніло, наче розвалюється, голова болить, як не лусне, в ній мляво, як мокрі мухи, лазять розірвані й липучі думки.
Нічим душі закропити, робити нічого, читати теж, ні з ким і слова сказати, бо час уже такий: матірки понагодовували дітвору й повкладали спати або ськаються, та й самі вже більш того, що сплять. Нудота!
"Гламофонцик!" смішно майнуло в голові – і пішла нікчемна робота перевертання на всі боки недавнього враження.
– А от справді – грамофон, – аж зрадів Гаврило.
Власне, він з душі ненавидів сю крикливу машину, але тепер вона йому давала сякий-такий харч порожній голові.
– Як вона тут завелася? Навіщо? Яке робить враження та вплив? Що з нею робить хазяїн, бо не пускає ж він її в оборот, як жидок Мордко на пароході.
І вже скортіло йому бачити, як купчаться слухачі, як музика проймає їх і пише на їхніх обличчях різноманітні настрої. Скортіло знати, чого вимагають од неї і як задовольняє вона їх. Пригадалось, як на пароході Мордкові усякий раз сипались гроші за на "На сопках Манчжурии" або "Гибель "Варяга", пригадалося, як хвалили-голубили сліпого хлопчика, що навчився замість "Сирітки" або "Лазаря" співати сих пісень, які так пекуче нагадувал морякам загинувших кревняків.
Заюрили думки, бажання, заміри.
– "За-а-хчу розлюблю, за-а-хчу полюблю!" – залящав з провулка дзвінкий дівочий голос, старанно наслідуючи усі особистості грамофонного співу. Гаврило затулив вуха, але співачка, верескнувши, як кішка, перескочила вже на улюблену всіма моряками пісню "Кочегара". Довго тягся спів. Видко, стояла дівчина коло криниці й навмисне виспівувала все до кінця, похваляючись перед другими дівчатами.
Спів ліз у затуляні вуха й мішався з гудінням крові в голові, й нарешті Гаврило Петрович заснув тяжким, як і завше після купелю, сном. Сонце вже перекотилося за верби й осокори і чітко малювало рухливі верховини у знов посинілому небі, коли Гаврило Петрович раптом прокинувся. Разом з ним прокинувся й голод, і полегкість після сну. Бадьоро скочив він і поспішив до хазяйки.
Під розлогою грушею на застелянім цератою столі вже дожидалася його самітна тарілка, а хазяйка, зітхаючи на сю самітність, несла горщечок од плити, що зліплена була поміж вербами.
– І не скучно вам осе обідати самому за сим великим столом? То було – як обсядуть – прямо тобі, як мухи край миски, а тепер… ох!..
Але Гаврилові сьогодні не проймало душі те хазяйчине зітхання, ані її натяки. Він весело уминав прохололий борщ та розпитував про грамофона.
– А, вже ті песиголовці вам розбрехали? Аякже! Є, є бальшой грамафон, "Манах" под названіє! Мій купив у Петербурзі в якогось чиновника… занятна машінерія!
– Манах-манах! – засміялася молодиця, – а як почнеть витівки витівать та кумедію приставлять, то – бо-оки порвемо! А уп’ять же як заведьоть на церковний глас або на жалісний – плач та й годі!
– А які ж пластинки? Що співа?
– Та всяко… от я вам і не вмію до ладу розказати – нехай сам прієдеть. Прошлого літа тут квартирантів багато було (не як тепер, ох! щось прогрішили ми в бога!), то так було весело, так утішно! А тепер мій сказав, шо нема задля чого шкрабати оті пластинки – звісно, вони стираються – то взяв, замкнув машину й не знать де ключа сховав, а сам тепер у Петербурзі.
– Чого ж се ваш старий до Петербурга?
– Аякже! Се вже не вперве! Кумпанійську картошку повіз!
– Як кажете? Кумпанійську!
– Ну-да: складається кумпанія, закуповують по сусідських слободах (у нас нема) городину – отам картоплю молоденьку, або капусту-скороспілку, або як ото баклажани підуть – і зараз у мішечки (бачили ж на пристані цілі купи новеньких рогозяних мішечків?), – та на чавунку, та прямоходом у Петербург. Там ще зима, а в нас літо – от і платять, не жалують, добрі гроші за те, що у нас перше було за ніщо. Так само й з кавунами. Перше було на судах тільки в Одес тягають баштанину, а тепер тільки давай-давай-давай!
– І добрий бариш мають?
– Аякже! То-то й не побачите наших чоловіків, усе в роз’їзді: то скуповують, то грузять, то везуть. Самі ми вже з дітьми ціле літечко справляємось. Зимою зате вже спочиваємо. От заманеться чогось втішненького. Воно сказати й тіатр зимою; у нас буває – "люзіон", картини показують, грають, – а тільки платити треба, а дітвори ж не забереш усієї, а їм теж кортить. Ото мій і надумав такої втіхи купити, щоб і самим, і сусідам було чим похвалитись.
– Не пожалував і грошей? Адже ж не дешево?
– Де вже! Тут було всячини: свекруха й досі не балакає до мене, ще добре, що нарізно живемо, а папаша-свекір хтіли зразу розбити, та мій сказав, що купив у кумпанію й за дешево по оказії, що вона, ся машина, притягатиме ще більш купальників (он бачте, як притягає! ох!), та що, коли схоч, можна за неї добрий бариш узяти, продавши. Та пождіть, вже от-от невидко – мій Тимохвей вернеться, тоді повеселить і вас!