– Дасть! І конхветку і копійку: я поплосю! – правив малий.
– Бариня! бариня! Вам кватирі? Ось гарна. Ванни?
– У нас аж три горниці!
– А в нас садок! І курінь свій на озері!
– Не слухайте, бариня: їх хата розлазиться!
– Ой брешеш, як собака! Де?
– А знадвору! Од комори!
– A в нас грамофон! – переможним тоном вигукнули Хведько й Митька.
Поки дітвора змагалася, барині, порадившись зі звожчиком, проїхали далі, де в кінці вузького, як труба, провулка, леліло блакитне срібно-яскраве солоне озеро з чорними кучерями акацій та синясто-прозорими маринками коло чепурних хаток кругом його. Влови не вдалися, і хлопці, похльоскуючи бур’янових коней батіжками, закуріли по піску до озера, а няньки з немовлятами вмощувались по холодках, до креймашків тощо.
Сонце підбилося ген-ген понад осокори, розпекло пісок, пересмужило його синястими холодками од хат та верб, позаганяло туди собак і курей, і все замовкло під його варом. Куди ж народ подівсь? На косовиці? На баштанах? Що роблять чоловіки й жінки в сій солоній слободі? Таке питання раз у раз муляло Гаврилов думку, як він тільки оселився на сьому солоному озері, куди лікарі посилали гоїти здобутого в школі ревматизма.
Перші дні він був в Одесі, але не до душі прийшлася вона йому з своїм ряботинням, галасом та неспокоєм курорта, і от вибрав він сей тихий захисток, нараяний йому земляком. Принадні куточки, чепурненькі хатки та тихе озеро, без жодних курортних будівель, вкрите лише чистою блакиттю, – все се дуже врадувало замученого чоловіка. Але неприємно вразила його примішка до селянського життя й обхідки чогось зайвого, незнайомого.
Перш за все вразила його та "нєжненька" мова, якою встріли його й на громадському пароході, і на базарі, і особливо в слобідці, як шукав собі помешкання. Навмисне, з притиском він держався своєї мови і швидко здобув собі прізвище "полшака", або "полтавця". І разом з сим повну зневагу в дорослих і в жидів, які звичайно держали всю торгівлю містечка в своїх руках, які наповнювали чепурненькі дачки і солоне озеро своїми слабими і задавали чимало тону.
Зате ж йому через се стало спокійніше: його забули, і він тихо-мирно жив собі в хаті під осокорами, товаришував з дітворою та старою Пилипівною, і ніхто не квапився заходити з ним у приязнь. А стара баба і мала дітвора не дуже ще держалися "нєжнінької" вимови і виявляли себе з усією своєю душею: з нехитрими хитрощами, з наївним цинізмом, з перенятою в дорослих запопадливістю.
Вражало тільки Гаврила те, що ніколи він не бачив людей у звичайній селянській роботі: навіть жінота, якої було скрізь повно по дворах, раз у раз била байдики, навіть на городах її не видко було, навіть коло худоби нe поралася.
Здивований, він якось звернувся до Пилипівни. А коли у вас косовиця? Жнива? Нема в нас чого косити: і наділ малий та й той оддали сусідам, бо самим невправки. А ось наша косовиця, ось наші й жнива, усе тут! – показала круг себе і на озеро говірка баба. – Сього тільки й глядимо.
– Ну, а чоловіки?
– Чоловіки, хто на судах плаває, хто на пристанях. Ну є такі, що й коло землі. А городи і садки в нас не йдуть: солонець. Де вкинеться, там уже що не роби – нічого не вдієш. О-оно бачите у сусіда акацію: яка жовта, наче в сухотах, – ото й є солонець. Скільки саджали – всихає. Городина несмачна: буряки солоні, капуста гірка, огірки сохнуть, хіба подекуди баклажани, перець солодкий та картоплі потроху. Тут колись на сьому кутку одно горе було, не з доброго дива ми і в переселення подалися були.
Солоне так собі одвіку й лежало, дурно вакувалося, та ще й утроє більше було. Ні в йому риби, ні коло його городу, а селитись десь треба, тіснота пішла на старих дворищах. Ото почали сюди хто найбідніші без худоби, без ніякого добра, аби якусь халупчину сплести, щоб дітвора не померзла – а самі трохи коло землі, а то все по заробітках. А тут підійшли сухі літа. Почала сіль сідати на озері. А сіль тоді ще казенна була. Зраділи люди, мовляв, хоч сіль своя буде. Почали брати, а вона ж недобра: гірка, пекуча, тхне. Дізналася казна, пристановили сторожу, заборонили.
Ну, звісно: хоч гадюк наклади копицю та пристанови сторожу – то всякому скортить украсти. От і почали тягати сіль з кагатів, або просто з озера. І, Боже, скільки тут народу скатовано. Було нагаями як зчешуть, то так кров’ю й підпливе. Пішли свари, нарікання. Коли осе Бог погодив: розлився дуже широко Дніпро, вода десь попід землею проточилася й до Солоного, розлила, забрала на кілька літ сіль з його, так що ні за віщо було вже битись.
Народ просунувсь ближче до озера, а там, як знов сухоліття, почали люди знов купатись – от і довідались, яка в йому сила, і замісць клясти та тікать од Солоного – бач як присунулися! Он почали і по трясовинах будуватись: бачите, он як висипають високо перше ніж сохи становити – вхитрувались людці! Може б воно й ще лежало те Солоне дарма, якби не жиди: помоглося одному слабому, другому, розголосили скрізь і посунули звідусіль. А раніш то тут дешево було все, не як тепер. То тая сердешна жидова, вбога, недужа та обшарпана, так і посипалася на цілюще озеро, на свіжий воздух, на здорову харч.
– Кажете, дешево перше було? – перепитав Гаврило Петрович, аби додати охоти бабі.
– І-і-і! Так вам дешево, так дешево! Добре було! Масло було 15 – 16 копійок, яйца – 10, молока – хоч запийся. А що вже риби, що городини з сусідніх слобід – то вже й не кажіть!
– Через що ж тепер так подорожчало?
– Та через люд же! А до того й дороги. Колись було кіньми або шалаядами поки то доплентаєш, а тепер усе парохода, або чавунка – от усякому і лехко стало їздити. От і наїжджають, слава Богу, кожного літа стільки, що часом і собі нема де примоститись – усі куточки понаймають. Пороскуповують по добрій ціні харч, е й заробіток нам усім коло слабих. То що ж нам те поле, або баштан?
Оттак не раз розбалакував Гаврило Петрович а жінотою, що мляво вешталась по надвіррю і охоче ставала на балачку з "препростим" купальником. Глянеш – уже коло воріт спинилися дві сусідки, третя перехилилася через свою лісу, он там проміж вербами біліє-пливе чиясь голова у білій косинці, а в дверях або вікнах повитикалися молодиці босі, простоволосі.