Такий самий жест повторив Мегедь, відповідаючи на моє запитання, що він почував, коли одного разу піхота, злякавшись кінної атаки мадярів, кинулась тікати й Мегедь залишився один із своїм кулеметом.
— Та нічого особливого не почував, хіба що тільки кошу їх своїм "максимчиком", а вони падають з коней, падають, а мені так приємно, так мило!.. — і Мегедь погладив розчепіреними пальцями себе по грудях і животу.
Що це — жорстокість бездушного вбивці? Ні, це не більше як насолода маестро від добре виконаного соло.
Ось і зараз стоїть Мегедь коло фури з кулеметом, здається, зовсім байдужий до того, що півсотенний Рябокляч, доповідаючи полковникові Панченку, наостанку каже:
— Якби не Мегедь зі своїм кулеметом, порубали б нас дончаки…
Панченко бере в значкового кобуру з наганом, підходить до
Мегедя й передає йому трофей, узятий у полоненого денікінського полковника:
— Сотнику Мегедь! Причепіть собі до пояса цей наган: ви його найбільше заслужили, а то ходите без усякої зброї, як якийсь шмаровоз…
Мегедь, удвоє тонший, але на цілу голову вищий за полковника
Панченка, флегматично дякує й без усякого піднесення чіпляє на свого тонкого паска важкувату кобуру з наганом. Здається, він охотніше прийняв би від Панченка добрячий шматок просоленого сала, бо навряд чи буде він коли користуватися цією зброєю, якщо в нього є три улюблені "максимки"…
Тим часом до Панченка підбігає зв’язковий старшина й каже, що отаман Тютюнник вимагає телефоном із Монастирища негайно приставити до нього полоненого денікінського полковника. Панченко оглядається, кого б послати супроводити полоненого, й спиняється на Рябоклячі:
— У вас, сотнику Рябокляч, було гарячіше, ніж у Комарницького, ви й по'ідете та розкажете в штабі групи, як там було. Ще б якогось козака треба…
І в цю мить підбігає до Панченка поранений, але вже веселий від випитого самогону козачок у французькій металевій касці:
— Пане полковнику! Дозвольте мені поїхати!
— Та ти ж поранений — куди там тобі їхати?
— Та ні, то мене тільки трохи дряпонуло, я можу й стріляти…
Ну як такому відмовити? І Панченко, усміхаючись, каже до Рябокляча:
— Візьміть його з собою, коли він такий герой.
Усі троє сідають на ту фуру, що привезла нас з Оратова, і за хвилину тільки курява знялась з-під її коліс на Монастирищенському шляху.
Увечері я прийшов до інспектора Години по вказівки.
— А того полковника, що ви полонили, вже нема… — сказав мені разючу новину Година.
— Як нема? А де ж він? — не пойняв віри я, вкрай здивований.
І Година розповів мені те, що разом із Панченком почув від Рябокляча, коли той повернувся з Монастирища.
Виявляється, що поранений верткий козачок, скоро виїхали вони з Бачкурина, почав виявляти нетерплячку: "І чого нам везти його кудись у Монастирище? Отут би розстріляти та й по всьому, щоб не морочитись по-дурному…"
Денікінський полковник, чуючи це все, зблід, але мовчав усю Дорогу. У штабі дивізії, де чекав на них командувач Київської групи отаман Тютюнник, поранений козачок не відставав ні на крок від полоненого полковника, тільки лишився стояти біля дверей у кімнаті, де Тютюнник запропонував полоненому сісти на стільця й мовчки вислухав виструиченого Рябокляча про розвідку й короткий бій під Оратовом.
Далі між Тютюнником і полоненим відбулась така розмова:
— Вы говорите, что вы украинец, — сказав Тютюнник по-російському.
— Да, украинец, из Полтавской губернии, где у меня осталось небольшое имение, — поспішив ствердити полонений і додав: — К тому же мы думали, что в районе Оратово действуют остатки большевистских банд, отступивших из Одессы. Я и представить себе не мог, что здесь оперируют уже украинцы…
— Скажите, полковник…
— Я — подполковник, — виправив полонений.
— Это безразлично. Скажите, полковник, как во время русско-германской войны отнеслось бы русское командованье, взяв в плен офицера русской службы, ставшего офицером вражеской германской армии?
Полковник зрозумів, куди гне білявий отаман, безперечно, теж колишній офіцер російської армії, і розвів руками:
— Но теперь же гражданская война, а не та…
— Не употребляйте, полковник, большевистские выражения. У нас, украинцев, идет не какая-то "гражданская война", а война национальная, за свободу Украины против всех ее врагов — поляков, красных и белых! Так как же считать нам, украинцам, взявшим вас, украинца, в плен, как офицера русской белой армии?
— Я понимаю вас: логически — изменником, но ведь ни я, ни другие не знали, что здесь передовые части украинской армии. Я вначале не имел представления, кто взял меня в плен…
— Значит, вы довольны, что вас захватила украинская часть, а не кто-то иной?
— Конечно!
— В таком случае, полковник Билокриницкий, я назначаю вас командиром батальона украинской армии и сегодня же ночью вы поведете свой батальон против войск русской белой армии генерала Деникина. Согласны?
Полковник засмикався на стільці й тихо відповів:
— Этого я сделать не могу…
— Почему?
— Я честный солдат.
— В таком случае вас расстреляют как изменника своей родины Украины!
Полковник засмутився, і в голосі його почулись жалісливі нотки:
— Господин атаман, у меня — жена и двое дочерей, войдите в мое положение…
— Нет, полковник, умрите "честным солдатом"! — Тютюнник підвівся і до Рябокляча: — Виведіть геть!
Тут підскочив до полоненого полковника, що спроквола надівав свого старорежимного кашкета з пружиною всередині, забинтований верткий козачок і, знімаючи з плеча ремінь рушниці, з якоюсь дикою радістю спитав Тютюнника:
— Так, значить, уже можна, пане отамане?
Тютюнник злегка кивнув головою і опустив на очі повіки…
Козачок повів полковника заднім ходом у садок і поставив під яблунею, а Рябокляч спинився на ганку. Козачок відступив на кілька кроків і, морщачись від болю в правому плечі, до якого притиснув кольбу рушниці, став цілитись полковникові в голову. Полковник зняв кашкета, перехрестився й тихо промовив:
— Я умираю за Русь.
Прогримів постріл, полковник хитнувся, опустився навколішки й упав ницьма нерухомий…
— Туди тобі й дорога з твоєю Руссю! — сердито буркнув козачок і спокійно почепив на здорове ліве плече ремінь рушниці.