— Эй, вы там! — кричить вона до селян, що співчутливо дивляться на пораненого хлопця. — Давайте скорей самогон, да только первача несите!
Селяни здивовано перезираються між собою: до чого тут самогон, та ще й первак, коли треба рани лікувати? Не інакше, як собі за труди хоче взяти самогону ця, прости Господи, курва.
— Чего зеньки вытаращили, когда помочь раненому нужно? Хотите, бл…, чтобы я сама пошла искать по ваших хатах? Я скоро найду!
Хтозна, чи то лайка, чи наказовий тон, що не припускає заперечень, чи, нарешті, співчуття до пораненого дають наслідки: селяни заворушились, кілька душ метнулись до своїх хат, і незабаром у руках сестри-жалібниці є дві пляшки самогону й ще одна з перваком. Вона протирає змоченою в перваку марлею краї рани, козачок зморщується й зціплює зуби, щоб не стогнати.
— Болит? — співчутливо питає сестра-жалібниця й подає козачкові пляшку з звичайним самогоном: — Глотни малость — не так будет больно.
Козачок ковтає кілька разів і помітно веселішає, а сестра-жалібниця передає пляшки фельдшерові й умілою рукою бинтує козачка. Але вона не вважає свою місію закінченою. Взявши в руки брудну тільняшку із розрізаним закривавленим рукавом, вона відкидає її геть і знову до притихлих селян:
— А на тело ему надо что-то одеть — как вы думаете? Несите скорее чистую рубашку!
Селянки відходять від гурту, й за кілька хвилин стара жінка несе чисту полотняну сорочку й передає козачкові:
— Це мого покійного сина, що комуна вбила. Носи її, хлопче, та будь здоровий!
— Ну, теперь — хоть под венец, хоть под первый попавшийся куст!.. — весело жартує сестра-жалібниця й зникає з фельдшером.
Козачок зовсім оклигав: обережно одягає спочатку на ліве, а потім на праве, поранене, плече добуту в попівському будинку шинелю, яку досі відсував від себе, щоб не забруднити власною кров’ю, насуває на потилицю увігнуту вгорі французьку каску й навіть закидає на ліве плече ремінь рушниці, а коли полковник Панченко підходить до нього й похвально каже:
— Ну, ти й молодець! — 1 до значкового: — Роздобудьте йому якусь шапку замість отого погнутого чавунка на голові, — козачок заперечливо хитає головою:
— Не треба! Цей "чавунок" мою макітру спас… — і широко вишкіряє по-дитячому зуби.
Полонений денікінський полковник, про якого на час забули, здалека спостерігає цю сцену й, видати, ніяк не може вирішити: хто ж той антипатичний парубійко, що намірявся "порішити" його на веранді в оратівського священика, — звичайний бандит чи таки справжній герой? І взагалі, що це за українська армія, яку він уявляв не інакше як у широченних, як Чорне море, синіх шароварах і червоних, мало не до п’ят, шликах?..
Я тихо підходжу до старої скорботної селянки, що принесла пораненому козачкові сорочку загиблого сина, й простягаю їй п’ятдесят гривень, але вона скрушно докоряє мені:
— Хіба ж за таке беруть гроші!
Відмовляються від грошей і чоловіки, що принесли самогон:
— Хай промиває собі рани та п’є на здоров’я…
На майдан вкочуються фури з чотою Рябокляча. На останній фурі лежить біля "максима" напоготові кулеметний сотник Мегедь. Це він спочатку нагнав переполоху на денікінців кількома чергами свого "максима", а потім одбився ним від організованого опору піхоти й одігнав зо два десятки донців, коли вони верхи атакували Рябоклячеву чоту, що кинулась навтьоки. У Рябокляча нема трофеїв, але нема й поранених.
Рябокляч доповідає Панченкові про перебіг операції, а Мегедь, злізши з воза, знімає маленького кашкетика без будь-якого значка на ньому й витирає рукавом шинелі спітніле волосся й чоло. Це оригінальна постать, в якій полонений полковник, котрий здивовано дивиться тепер на довготелесого Мегедя в куценькій, не на його високий зріст, шинелі й чорних цивільних штанях навипуск, не впізнав би колишнього прапорщика, що закінчив в Оранієнбаумі спеціальні офіцерські кулеметні курси. Це скоріше недавній семінарист, якого вигнали за щось із духовної семінарії, де з нього ніколи не вийшов би православний піп. Але не вийшов з Мегедя й стройовик. Ну хіба ж можна уявити в будь-якому строю цю цибату постать з довгою шиєю, на якій тримається маленька голова з невиразного кольору очима й великими вивернутими назовні губами, та ще й підперезану будь-як тоненьким паском? І все ж Мегедь — кулеметник. Не просто командир над трьома кулеметами, що є в нашому полку, а — кулеметник з покликання. Я сказав би, — натхненний кулеметник! Він не носить ніякої зброї, бо вважає за єдину свою зброю кулемет системи Максима. Він не стільки командує кулеметами, як стріляє сам. Підлеглі йому кулеметники кличуть сотника Мегедя до свого кулемета тільки тоді, коли там щось зіпсувалось — защекнулось десь, щось "заїло" або ще яка біда і кулемет зненацька замовк, а ворог напосідає. Якщо нема близько курінного Луцького, що під час бою об’їжджає позаду верхи на коні свої три сотні й через нього можна покликати кулеметного сотника, то гукають по лаві сотника Мегедя до пошкодженого кулемета, де розгублений і схвильований кулеметник не може дати собі ради зі своїм замовклим "максимом". Мегедь біжить на весь свій високий зріст, не згинаючись і не звертаючи уваги на посвист куль, і одразу береться лагодити пошкодження. Тут він неперевершений майстер, бо знає систему Максима ліпше за свій власний організм. За кілька хвилин "максим" строчить, як добра швацька машина фабрики Зінгер, але Мегедь не може відмовити собі в приємності власноруч переконатись у доброякісних наслідках свого кваліфікованого ремонту. Треба бачити Мегедя, коли він, видовжившись ницьма на возі, повернутому задом до ворога, й розкинувши свої довгі ноги в старих чорних штанях навипуск, поливає вогнем ворожі лави або, пустивши дві кулеметні черги вгору й вниз "по молоко", третьою влучно строчить по ворожій кінноті й змушує її розсипатись і чимдуж мчати назад. Навіть якщо наші відступили вже й віз з Мегедем залишається один серед поля, а переляканий дядько, власник воза і коней, благає Мегедя дозволити шмагонути коней, щоб мерщій вискочити з біди, Мегедь тільки мовчки дригає на дядька ногою, мовляв, не заважай, і строчить далі з свого кулемета, поки не покладе ворожу піхоту на землю, а вершники метнуться навтьоки. Я так і не міг остаточно зрозуміти, що керує Мегедем у такі гострі хвилини небезпеки — чи скромна непоказна хоробрість, чи незвичайна флегматичність, яка зумовлює в нього байдужість до всього, окрім кулемета й… сала. Сало Мегедь любить над усе, надто свіже, і коли є вільний час, він бігає по хатах, напитуючи сало. У Бачкурині він запросив мене попоїсти сала щойно зарізаного кабана, але я не міг його їсти, бо, за браком солі в селі, воно було зовсім несолоне, і все ж Мегедь уминав його за обидві щоки. Чи не тоді я прозвав його подумки для самого себе — Кузьма Піднебесний. Наївшись, Мегедь задоволено потирав собі живіт розчепіреними пальцями обох долонь: "А все ж таки добре, хоч і без солі!.."