— А, мовчіть! Ви нічого не тямите! — сердито відмовив Гордій.
Гордій часто гримав так на хлопців, і вони до цього позвикали, але сьогодні це їх уразило — мабуть, тим, що верталися нездобихом і що вважали себе за правих. Але ж іще більше вразило їх те, що другого дня Гордій до їх не вийшов, не вийшов і третього, і четвертого дня...
А Гордій тим часом багато дечого зробив. Пішовши від хлопців він усе думав про того "чорнявого" та сердився на себе, так збентежився перед їм, поступився назад. Він злував увесь день, а другого дня його потягла якась надзвичайна цікавість знов до пасіки. Він підійшов тихо і глянув з-за тину. Гоние сяло ясно, золоті бджоли бриніли проміж вуликами, під гіллястою грушею у холодку сидів "чорнявий" і дививсь книжку. Гордій якось поворухнувсь, суха гілка тріснула, і чорнявий почув.
— Тікати? О ні! — подумав Гордій і випроставсь.
Чорнявий побачив його, трохи наче здивувався, згорнув книжку, устав і підійшов ближче.
— Що тобі треба? — знов спитався він, як і вчора.
— Я зовсім не бажав красти в тебе мед! — одмовив Гордій зважливо.
Чорнявий трохи підняв брови вгору — мабуть, здивувавсь — і відмовив:
— Але ж ти прийшов по його.
— Ти думаєш, що мені нічого їсти? — скрикнув Гордій.
— Ні, в тебе їсти є що,— я знаю! — відмовив чорнявий.
— А ти звідки знаєш?
— Татко тебе й твого дядька знають.
— А хто твій татко?
— Мій татко? — і очі в чорнявого засяли.— Мій татко — Кирило Семенович Гайденко.
Гайденка Гордій трохи знав. Він жив тільки за п'ять верстов од Гордія і часом бував у Гордієвого дядька, але зрідка і за ділом: дядько щось не ладнав з ним. Гордій помовчав, а далі спитавсь:
— Це ваша пасіка?
— Наша.
— Що ж ти тут робиш?
— Пасіку бережу та читаю.
— І ти не боїшся сам бути так далеко від дому? — спитався Гордій. Сам він не злякавсь би цього, але звик, що всі хлопці можуть боятися, а тільки він, Гордій — ні... хіба так, часом...
— Чого ж я буду боятися? — відмовив чорнявий питанням.
— Ти й ночуєш тут?
— І ночую тут, у катразі...
— Сам?
— Ні, з дідом Паньком.
— А! Вночі боїшся!
— Еге, вночі страшніше. Я одного разу ночував сам, а дід Панько ходив на слободу — і було поганіше, ніж удвох.
— І твій батько зна, що ти сам ночуєш?
— Ні, він цього не знав — це було вчора, а я додому сьогодні піду.
— І знов прийдеш?
— Якщо татко пустять.
— Якщо пустять? Хіба ти його слухаєшся?
— Авжеж! А хіба ти дядька — ні?
— Ні!
Хлопці змовкли.
— Яка в тебе книга? — спитався Гордій. Він на шостому році самотужки вивчився читати і страшенно любив цікаві книжки. Він уже поперечитував їх багато з дядькового книгозбору, роблячи се крадькома, щоб дядько не знав.
— Іди подивись!
Гордій трохи постояв, подумав. Він вагався.
— А як тебе звуть? — несподівано спитавсь він у чорнявого.
— Демидом.
— Де-е-ми-дом...— протяг Гордій. Йому не подобалось ім'я, і він уже хотів був сказати про це, поглузувати, як то він завсігди досі робив з хлопцями, але спинивсь. У цьому чорнявому кремезному хлопцеві з глибокими темними очима було щось таке, що зупиняло Гордія.
— А чом же ти не кажеш мені, як тебе звуть? — спитався Демид, бачачи, що Гордій мовчить.
— Мене? Мене звуть — Гордієм! — Се ім'я Гордій вимовив навіть гордо: він уважав його за дуже гарне, за найкраще — з того часу, як вичитав, що один цар звавсь так, як і він. І, сказавши ім'я, Гордій скочив на тин та й стрибнув у пасіку.
Через кілька хвилин хлопці вже сиділи в холодку під грушею та й роздивлялися на книжку з малюнками. Се був "Шлях до Північного бігуна" Ж. Верна. Демид тільки оце зараз почав книжку і йому легко було почати її знов і читати голосно, щоб і Гордій міг слухати. Він так і зробив.
Спершу читав Демид, потім Гордій. Слухали обидва надзвичайно уважно. Вони читали мало не до вечора,— аж поки Гордій сказав, що йому треба йти.
— Але ти без мене не читай,— чуєш,— не читай! — казав він Демидові.— Я завтра знов прийду.
— Добре,— відмовив Демид,— приходь!
Він був радий, що Гордій прийде. Хлопці, видимо, подобались один одному.
Гордій справді прийшов і другого, і третього дня. За сі дні вони дочитали книгу. Гордієві сподобалась вона надзвичайно. Гатерасова [2] постать стояла мов жива перед ним.
— Якби я мав три мільйони,— скрикнув Гордій,— я теж поїхав би туди і вже я добився б до Північного бігуна!
Демид похитав головою.
— А ти думаєш — ні? — спитавсь Гордій задерикувато.
— Важко,— відмовив Демид.
— Важко? О, я цього не боюсь! Я дуже радий, що буде важко, дуже радий! Більша слава буде! Ох, якби в мене було три мільйони!
І хлопець, не змігши всидіти, почав нервово бігати по пасіці, лякаючи бджіл.
— Гордію, бджоли покусають,— не лякай їх! — казав Демид.
Але Гордій на те не зважав,— він навіть не чув Демидових слів. У його в голові вже мигтіли картина за картиною. У його була дуже буйна фантазія. Те, що він прочитав (хоч часом і мало розуміючи) багато романів, зробило її ще дужчою. Часом уночі або і вдень, лежачи в саду в холодку або нервово ходячи, починав він марити. Мрії в його були всякі, але всі вони були міцно зв'язані з ним самим, його постать була осередковою постаттю на всіх тих малюнках, що малювала йому розпалена фантазія.
Він уявляв себе великим привідцею — як Наполеон, що про його він прочитав недавно. Він — простий солдат, але бере в бран ворожого генерала і відразу з солдата робиться офіцером, далі полковником, далі генералом... Він сміливий, розумний, солдати за малим не моляться на його, і він іде, й воює собі царство, і стає там царем. І бачить себе, як на пишному коні він уїздить у повойовану столицю. Навкруги трупи ворожі, кров, але те все топче кінь копитами, а йому, Гордієві, до ніг схиляються городяне, виносячи ключі від міста.
Або уявляв себе святим мучеником з часів Римської імперії. Він сміливо йде аж до царя "у сенат" проповідувати свою віру. І він докоряє цареві, розбива поганських богів, і цар велить ухопити його і вести на муку. І його ведуть, і він витерплює всі муки, тоді ведуть його на смерть. І його страчено... ні, його не страчено, бо палким словом він упевняє своїх катів, робить їх християнами, і вони всі гуртом ідуть знов до царя. І цар, здивований, вражений, устає з престолу і схиляється Гордієві до ніг, як святому, і вихрещується, а його, Гордія, робить після себе першим у царстві. Ні, після себе — це погано! Але не може ж цар кинути царювати, а його посадити на престолі замість себе! Ні, отак: у царя є дочка чудової вроди, і Гордій одружується з нею, а як старий цар умира, то Гордій стає царем сам і царює велично...