— Гордій! Гордій іде!
Гордій чує це, і йому воно подобається. Він добіга до хлопців і собі гукаючи:
— Чи багато риби?
— Нема нічого!
— Та чого ж ви тут сидите? Ходіть у ліс!
— А чого?
— От дурні — чого! Хіба в лісі мало чого: кислиці, груші, сорочачі яйця.
— У ліс! У ліс! — гукають хлопці, і вся ватага, за Гордієвим приводом, руша в ліс.
А в лісі виробляють таке, що тільки мовчи! Гордієві байдуже, що в громадському лісі заборонено рвати кислиці та груші, поки вони вистигнуть: він веде туди хлопців і не боїться нічога Хлопці з гіллям обдирають безщасні дерева і вертаються додому з оскомою на зубах та біллю в животі від безлічі з'їдених зелених кислиць та груш. Але се дарма: їм було веселої А Гордія вони звикли слухатися. Як він іще вперше прийшов до їх, вони привітали його не дуже ласкаво, хоча й задивлялися на його жупанок з блискучими ґудзиками та на чудову іграшкову шабельку. Вдруге вони прийняли його ласкавіше, а втретє — Гордій уже панував проміж ними. І те, що він був у тому жупанкові з блискучими ґудзиками, а вони, хлопці, тільки в замурзаних сорочках, і те, що в його була шабелька, і те, що він був надзвичайно сміливий,— все це примушувало хлопців дивитися на його, мовби на старшого. А найбільше примушувало до цього те, що Гордій справді вмів перед вести" вмів отаманувати так, що інші його слухались. Один випадок запоміг йому це зробити.
Одного разу він, гуртом з хлопцями, заліз на чийсь баштан. Дід-баштанник уздрів та й застукав їх біля річки в закутку так, що їм нікуди було тікати.
— А, каторжні хлопці,— ось я ж вам дам! — казав дід, думаючи про те, що саме він робитиме з десятком хлопців — адже не вдержиш же їх усіх.— От я з вас штанці постягаю та кропиви вам дам!
Хлопці зовсім перелякалися. Кропива страшна, але ще страшніше, як дід що-небудь з кожного зніме — якої їм тоді дома заспівають? І вони, отетерівши, стояли не ворушачись.
— Як ти смієш це казати? — зненацька скрикнув Гордій, виступаючи з-між хлопців.
Баштанник жив колись у наймах у Гордієвого дядька і пізнав хлопця. Здивувавшися, не знав, що робити. Але ту мить Гордій гукнув:
— Тікайте, хлопці!
А сам кинувся до діда і з розгону штовхнув його. Кремезний з такої несподіванки поточивсь і за малим не впав. З цієї ті скористались хлопці і вибігли з закутка. Одбігши стільки, щоб бути безпечними від діда, вони зупинилися і почали дивитися, що буде з Гордієм. А Гордій і не думав тікати. Дід зачав був його соромити, казав, що одведе його до дядька {а заняти панської дитини не посмів), але Гордій тільки повернувся і пішов геть од його.
З цього часу Гордій зовсім запанував над хлопцями. Як же таки справді: не тільки товаришів визволя, а й сам — навіть страшного діда-баштанника не боїться, а той не сміє його заняти! Хлопці дивились тепер на Гордія, як на вищу істоту, і Гордій це знав, і це йому подобалось, і він і сам був певний, що він і чепурніший (він справді був чепурний), і сміливіший, і зручніший, і розумніший од усіх тих, що над ними він панує. Гордій був щасливий поміж хлопцями.
Але це щастя кінчалося, скоро він вертався до панської господи. Дядькові не подобалось, що хлопець водиться з мужичатами, навчивсь по-мужичому говорити. Він забороняв йому до їх ходити, але Гордій тікав з панських хат, а дядькові було ніколи зупиняти його. З цього сталася ще одна річ.
Дядько казав Гордієві, що до мужичат не треба ходити, що вони погані, що від їх нічого гарного не навчишся, що між ними бути не годиться. А Гордій, навпаки, бачив, що мужичата гарні (бо всі важають його за найкращого і слухаються його), що він од їх навчився багатьох дуже цікавих речей, що з ними дуже гарно й весело. І уперта Гордієва голова думала, що дядько нічого не розуміє, а він, Гордій, це зрозумів, бо він тут більше знає, ніж дядько.
Але на превелике його диво — дядько зовсім не вважав його за розумного, а навпаки — дуже часто казав:
— Ти ще малий, дурний!
Малий! Дурний!.. Ще як жив Гордій з батьком, трапилось одного разу, що були в їх гості. Гордій, жвавий хлопчик, ускочив до вітальні і, підстрибуючи, проскакав боком через усю хату.
— Ах, як гарно! Який гарний хлопець! — сказала одна пані.
Гордій так і стрепенувсь, почувши те, і пострибав назад знов саме таким робом.
— Гарно! Гарно! — хвалила пані.
Гордій пострибав утретє.
— Та буде тобі,— сказав йому батько.— Іди собі, гуляйсь!
— Ах, нащо ж ви так на молодого кавалера? — друга пані.— Хай! Він так гарно стриба.
Але батько не послухавсь і таки випроводив Гордія з хат Це вразило хлопця. Він думав:
— І нащо татко це зробив? Усі мене хвалили, усім було весело дивитись на мене, що я так гарно стрибаю. Всі ж казали що я роблю гарно, а татко каже, що ні, ще й прогнав.
Незабаром після цього батько вмер, але випадок сей зоставсь у Гордія в голові. І коли тепер дядько казав, що він, Гордій, малий та дурний, то хлопець нітрохи йому не вірив.
— Який же я малий, коли я більший і дужчий од усіх хлопців? Який же я дурний, коли всі хлопці кажуть, що я дуже розумний?
Се дядько не тямить, який він, Гордій, розумний.
Гордієві було дев'ять років, як одного разу він з хлопцями заліз на чужу пасіку, що стояла в степу, серед невеличкого степового гайка. Гордій давно вже марив добути меду і ось цього разу, набравши сірників, а хлопцям звелівши принести губки, зважився підкурити бджіл. Але тільки заходився був це робити, як перед його став нижчий за його, але кремезніший чорнявий хлопець, одягнений по-панському, хоча й озвавсь до його по-простому:
— Що вам тут треба?
Гордій озирнувсь на своє військо і відмовив:
— Меду.
— Як же ви можете брати чуже? — спитався зовсім спокійно хлопець.
Чуже? Гордій зовсім не подумав, що це чуже... А хлопець додає:
— То ви хочете красти?
Красти? Ні, цього ніколи Гордій не хотів. Він спалахнув. Йому хотілося б гостро відмовити, але він не міг, бо почував, що хлопець каже правду.
— Гайда, хлопці, назад! — скрикнув він.
Хлопці послухались, але знехотя: вони не розуміли, через віщо їм, коли вже не можна було взяти меду, так хоч не попобити цього чорнявого бісеняти? Вони сказали про це Гордієві, як уже одійшли від пасіки далеко.