Там, де тепер просторий вигін, на який щоранку дітлахи, тітки й баби зганяють корів до череди, перед війною стояла гарна церква, чи не найкраща в районі. В часи, коли особливо гаряче боролися з проявами релігійного культу, церкву розібрали. Цегли вистачило на те, щоб побудувати школу, а також три будиночки — один для вчителів, другий — для приїжджих механізаторів, а третій для колгоспних активістів. В будиночку для механізаторів і досі живе сім'я того тракториста з Вінниці, який приїхав сюди перед війною і якого поліцаї у війну розстріляли за те, що він розібрав свій трактор і поховав частини, очікуючи на кращі часи. Десь тоді ж, в окупацію, приїхав з міста його молодший брат Валентин, який невдовзі одружився з жінкою свого старшого брата. Ніхто й не здивувався, бо після загиблого зосталося багато дітей, яких хтось мусив доглянути й годувати. Коли настала пора орати землю, то Валентин також сів на трактор, замінивши свого брата і тут.
Тьотя Варя давала раду своїм дітям. Менші ходили до школи — тільки через дорогу треба було перейти, а старші по різних роботах у колгоспі. Шестеро її синів мали сьому сестру, звану Сонею. Соня була весела й тямуща, з лунким, повсюдно чутним голосом. Навіть широкий рот не псував її привабливого, трохи вилицюватого, смаглявого лиця.
А Мирослав ні в колгосп на роботу не ходив, ні школу не відвідував. Майже завжди він сидів на високому порозі з заплющеними очима й прислухався до звуків на дорозі, ловив обличчям сонячне проміння, й здавалося, що його обличчя живе якимось своїм дуже цікавим життям: то шкіра на ньому тремтить здивовано-ніжно, то хмарка несподіваного рум'янця відтанцює на ньому мимолітний танець й зоставить по своїй радості сірий попілець смутку, то з-під напівзакритих повік проклюнуться живі іскри, замерехтять осмисленим світлом, заграють чи золотавими тонами сонця, чи карими барвами очей— і вмруть. Але бувало, звичайно, коли обличчя Мирослава залишалося спокійним і його незворушність нагадувала незоране поле, залишене під пар, на якому нічого не проросте, бо ніхто й зернини не кинув у його занедбане лоно.
Коли Мирослав зводився й пробував пройти по подвір'ю, то на двох милицях, які під пахвами підтримували його скарлючене тіло, був схожий на підбитого птаха, який силкується зірватися з землі, але непіддатливе тіло й поламані крила тягнуть донизу. Його косі очі могли дивитися тільки в один бік, управо, і для того, щоб побачити щось перед собою, хлопець змушений був повертати голову вліво. З часом він її тримав тільки вліво, хоч від народження вона сиділа прямо. Зате ноги від народження в нього були скручені вправо, вони не могли й не навчились ходити,— тільки метлялися між милицями, коли він за допомогою рук пересував своє тіло. Він був вдячний своїм рукам за їхню вірність і слухняність, за працелюбство. Вони, як і обличчя, жили своїм особливим життям — щось ліпили, стругали, щось згинали чи кували, і кожен їхній рух був осмислений. Тьотя Варя, дивлячись на його руки з чутливими довгими пальцями, хотіла вірити, що в майбутньому вони не тільки носитимуть її сина по світу, не тільки підтримуватимуть на милицях, але й годуватимуть і радуватимуть.
Тьотя Варя народила й від Валентина, це була її восьма дитина. Мати ходила на роботу, а Мирослав бавив немовля. Може б, його доглядав і хтось інший, але решта дітей не трималася домівки. Мирослав сам міняв пелюшки, сам прав, сам купав дитину, годував її, заколихував, і тому перше слово "мама" було звернуте не до тьоті Варі, а до Мирослава. З цього приводу в сім'ї довго сміялися, і відтоді не тільки дома, але й на вулиці хлопця називали "мамою".
Коли Мирослав з найменшеньким залишалися вдвох, то це були найкращі для них хвилини. Хлопець чи то рачки, чи то поповзом умудрявся винести дитину надвір, і, поховавшись у кущах, вони всміхалися й раділи одне одному. Старший брат розповідав молодшому про те, що сам бачив навколо,— про курей, про собаку, про грушу, про сонце, про те, як співає півень, як гуркотить по дорозі машина,— й дитина була найуважнішим слухачем.
— То летить шуліка,— проказував Мирослав у небо. — Чуєш, як полякалися курчата, ховаються в картоплю?
— А це жучок-гнойовичок. Він плямистий, дуже полохливий, він, мабуть, нічого в житті не бачив, крім гною. От я тобі зловлю такого, що ховається в погребі. Він весь чорний, спинка в нього аж світить чорним кольором, аж поблискує. А то ще є жуки з довгими, закрученими рогами, що схожі на рогачі, а тому їх називають жуками-рогачами. А то ще, знаєш, які є жуки? Вони вночі світять, наче ліхтарики. Повзуть — і самі собі присвічують.
— А це кузька, звати її сонечком. Вона не полетить з моєї долоні, поки не вибереться на високий палець. В сонечка замість вусиків два маленькі молоточки. От як почне воно своїми молоточками по чому-небудь молотити, то може й роздовбати. От оцей камінь могло б роздовбати. Тільки треба, щоб довго довбало...
В такі хвилини, мабуть, Мирослав розмовляв не так із своїм нетямковитим братом, як із самим собою, як з кимось із своїх ровесників, який так і не став ні його товаришем, ні його слухачем. Він був переконаний, що немовля все те запам'ятовує, а з ним не розмовляє тільки тому, що не встигло навчитись. І чим уважніше молодший брат прислухався до старшого, тим більше Мирослав починав вірити, що дитина також усе знає, все розуміє, але до пори мовчить. І тому він хитро погрожував йому пальцем та й вів свою бесіду далі:
— Бачиш оту ластівку під кроквою? Вона щовесни тут. Тільки похолодає, то вона в ірій летить, а з весною — назад. Усі думають, що то все інші й інші, а я її впізнаю по голосу, у неї він веселіший, співає вона часто— Ця ластівка мене також завжди впізнає і навіть говорить зі мною, тільки я тобі не зумію передати, що вона каже, бо ти її мови не зрозумієш.
— А цей гранітний камінь, що виступає край нашого городу, росте. Помаленьку росте, помаленьку, мабуть, найповільніше в світі. І сірими й зеленими квіточками цвіте, такими дрібненькими, що їх навіть не назриваєш, як інші. Вони й пахнуть — каменем.
Дитині подобалися ці розповіді, вона відкривала беззубий ротик в усміхові. Мирослав, тішачись увагою, якої він мав тепер удосталь, брався розповідати про те, що бачив, або ж про що здогадувався, іноді він навіть забував про малого — йому просто необхідно було виговоритися будь перед ким. Він хотів з літнім днем, з повітрям, з тишею поділитися всім тим, що хвилювало його.