На милицях

Сторінка 3 з 3

Гуцало Євген

Повернувся від трактора Валентин і запитав щось. Той голос пролунав так далеко, що Мирославу довго довелося повертатися з іншого світу на цей, поки він зрозумів ті слова.

— Чи не поїдеш зі мною на велосипеді до річки купатися? — запитував Валентин.

Майже кожної зими Соня обіцяла своєму братові посадити його на возик і повезти до річки і в поле. Хай тільки настане весна, хай тільки потепліє. Вони обоє виглядали надвір, де біля хлівця стояв двоколісний возик, на якому привозили торф з рудки, чи пісок, чи глину. Припорошений снігом, з задертим догори дишлом, возик здавався таким милим та рідним, що вночі навіть снився Мирославу. Вночі хлопець переживав свою майбутню радість. Та з весною Соня забувала про свою обіцянку, казала, що їй ніколи, треба он в школу ходити,— і брат не осмілювався наполягати. Сидячи на ганку, він заплющував очі, і перед його зором пропливала річка, слалося поле, а вгорі співали жайворонки, які навіть сідали йому на плече. Звичайно, то йому тільки марилося, що вони сідають на плече, проте він розплющував очі і скоса дивився, чи їх таки й справді зараз немає.

Проте одного разу вирішив, що сам добереться в поле. Звичайно, не на возику, бо хто йому попихатиме того возика, а пішки, тобто на милицях. Підвівся до сходу сонця, коли всі ще спали, обачно вдягнувся і, не рипнувши дверима, опинився надворі. В заснулому небі зірки горіли живим світлом, дорога вві сні дихала запахом змокрілої куряви. Він стрибнув уперед, милиці тупо вдарилися об землю — дорога прокинулась і городи також, прислухаючись і придивляючись до нього. В тому, як вони спостерігали, хлопець не вловив кепкування, і це його підбадьорило. Та й радість у грудях робила його легшим, сама несла, сама постукувала милицями.

Але скоро руки ослабли, тіло стало важким. Він усе більш напружував м'язи, все дужче зціплював зуби, наказуючи собі йти і йти. Говорив, що не повинен упасти, що не повинен повернути. До поля було ще далеко, він добрався лише до колгоспного господарства, а ранок посвітлів, а зірки повимеркали. Врешті, тремтячи від перенапруження, він звалився під телефонним стовпом, в голові крутилося, і уява все переконувала, що він не звалився, що він таки йде. І він не переставав твердити, що не сміє не дійти.

Хтось підібрав його й на підводі одвіз додому. Ніхто з домашніх не звернув на це уваги, ні про що не розпитували, але це не втішило Мирослава — він мовчки переживав свою поразку. І коли хтось сміявся, то думав, що сміються з нього,— аж згодом сам собі нагадував, що ніхто ж нічого не знає. Кілька днів сидів на високому порозі з заплющеними очима, по його обличчю пробігали чи то тіні, чи то настрої; на чолі і в поруху вуст можна було прочитати бажання, які зароджувалися в серці — так на поверхні води відбивається небо, і по відображенню можна вгадати про небо, але щоб його побачити, слід глянути вгору.

Десь скоро він знову вирушив у поле. Уже не впав під стовпом, бо його підтримувала впевненість у тому, що неодмінно дійде. І він, облизуючи з вуст краплину за краплиною солоний піт, таки добрався і не звалився на краю поля за селом, а сів. І стільки радості було в ньому, що й сидіти не міг, що поривався не тільки піти далі, а й полетіти. Й коли заплющував очі, то здавалось, наче летить. Гладив рукою пшеничні стебла, слухав їхнє перешіптування, вловлював ніздрями зелений, потаємний дух їхнього життя, а його зір уже сягав до обрію, до синього марева на прузі.

Він знав, що лежить на краю поля, що лежить на краю людської ниви, що колись мусить дістатися й туди, де синіє марево. І тому що зумів самостійно дійти сюди, був переконаний, що зуміє дійти й далі.