Острів — далеко від морських доріг. У минулі століття, коли кораблі, що йшли з Європи в країни Сходу, огинали Африку,— Амстердам і Сен-Поль були ще на видноті. Скільки морських волоцюг, зазнавши катастрофи, знайшли тут пристановище і могилу!
Про один такий епізод нам розповіли на острові.
...Капітан Якобсон був посланцем самого пекла. Матроси недаром говорили, що він продав душу дияволу.
Майже рік не бачили вони землі. Якщо пожадливість притаманна багатьом власни-кам-промисловцям, то про Якобсона молена сказати, що жадоба й жорстокість становили смисл його нікчемного яшття.
Про це найкраще могли розказати нещасні, ошукані обіцянками матроси, завербовані на борт цього жахливого корабля.
І хоч оповіді про галери відійшли в минуле, а невільницькі базари існували лише десь у Центральній Африці, все ж тут, під носом освічених монархів, корабель Якобсона — "Фурія" — був плавучою пасткою рабів. Тільки смерть або щаслива нагода могли покласти край їхнім мукам! Купка жорстоких негідників як хотіла знущалася з ошуканих людей...
Та всьому є кінець. Настав він і терпінню команди китобійця. Матроси підняли бунт. Вирішили поквитатися з капітаном. Але знайшовся зрадник. Змову було викрито, над бунтарями вчинили розправу.
Кількох матросів Якобсон розстріляв на місці, решту, скрутивши руки, замкнув у темному смердючому трюмі, щоб, повернувшись на батьківщину, віддати під суд.
Та найжорстокіше розправився він з ватажками бунту. Залишивши їм кілька літрів прісної води і трохи харчів, безжальний англієць висадив нещасних серед океану на непридатному для плавання човні.
Як вони дісталися берега — то ціла історія. Щілини у днищі човна, крізь які просочувалась вода, законопачували ганчір'ям. Голодували, терпіли від холоду, змагалися із штормами. Двоє з них так і не побачили берега, а один дістався до Амстердаму.
На той час острів був незаселений, і мореплавець став його господарем. Але що багатство—ці угіддя, на яких паслися череди корів, затоки, повні риби, бухти, де кишіли тюлені, та інша морська звірина,— коли знаєш, що ніколи не ступиш на отчу землю!
Через п'ятнадцять років, коли, повертаючись із промислу, до острова дісталась китобійна шхуііа, неподалік причалу, на місці теперішньої метеостанції, моряки побачили складену з брил вулканічної породи хатину. Вона була схожа на житло первісної людини: базальтова брила правила за стіл. Гостроноса, витесана з каменя сокира, скребло, ніж. З перламутрових скалок, а також із риб'ячих кісток робінзон майстрував і гачки.
297
20 1877-8
І хоч руки його ще донедавна справно ладнали все необхідне для існування, сам остров'янин втратив людську подобу.
Густа, скуйовджена щетина вкривала худе обличчя. Очі погасли, та часом в них спалахували звіряча лють чи страх.
Коли до нього заговорили, він кинувся тікати. Його спіймали. Штурман, котрий знався на медицині, не міг поручитися, що доставить нещасного до материка живим: надто глибоко пустила своє згубне коріння фізична і душевна недуга.
За кілька днів до приходу шхуни в африканський Порт-Елізабет матрос помер.
Так трагічно скінчилася одна з робінзонад острова Амстердам.
Жюль Берн, якого цікавили подібні пригоди, знав і про далекі, загублені у водах Індійського океану, острови. Немарно свого Пага-неля та його попутників він висадив саме на цей суходіл — Амстердам, історія якого так рясніє фантастичними пригодами.
Нас попередили бути обережними, оскільки на острові чимало утворених під час землетрусів тріщин.
Відвідавши мис Антрекасто — гострошпи-лі, скелясті завали,— ми йшли до підніжжя розташованої в центрі острова гори.
Петраченко поранив ногу і з півдороги повернувся назад. Ми з Анукіним лишились удвох.
З гори відкривалась широка панорама: праворуч розлогі міжгір'я, попереду — голубінь океану. Пахла прив'яла трава. Вітер доносив гомін прибою. Од висоти дзвеніло у вухах, паморочилась голова.
Спочатку я йшов з Анатолієм поруч, потім відстав, збираючи якісь непримітні, по-жухлі квіти. І тільки хотів було його наздогнати, як мій друг раптом зник.
Місце було рівне, де ж йому дітися? Не міг він провалитись крізь землю!
— Де ти? — гукнув я. Голос долинув, як із безодні:
— Тут, під землею!
Я поспішив на крик. У широчезній щілині, на кількаметровій глибині сидів Анукін. Обличчя — запилючене, тільки зуби біліють.
— Дострибався,— дорікнув я-— Радив же повернутись.
— Слабаки повертаються з півдороги, відважні гинуть,— відповів мені він словами Паганеля.
— Ну, годі, вилазь, пора на судно.
— Як — вилазь! Пробував. Схили осуваються. Фініш! Отут, в земній безодні, і закінчиться мій шлях.
Я побіг в будиночок метеостанції. Приніс вірьовку. Прив'язавши її за валун, другий кінець подав Анукіну. Горе-мандрівник, схопившись за нього, вибрався з ями.
Я знав: довідається капітан — лиха не обберешся і догани Анукіну не минути. Тому пообіцяв тримати язик за зубами.
А незабаром ми повернулись на судно, і воно попрямувало до Сен-Поля.
...Привіт тобі, безлюдний острівець!
Циклон, про який повідомляли синоптики, обійшов нас стороною, відхилився далеко на північ. Наш же курс — на південь.
Уже кілька разів проривались ми до сорокової паралелі. Геологи хотіли простежити
299
20*
розгалуження підводних хребтів. Проте хвилювання і брижі не дали змоги зупинитися, і ми ні з чим поверталися назад. Цей район взагалі небезпечний: трапляється, що айсберги запливають навіть вище Амстердамських островів.
Одначе до Сен-Поля дісталися ми щасливо.
Судно заякорили за кілька миль од берега. Група геологів і природознавців улее сидить у човні. Володя Петраченко, який під час кожної висадки за стернового, десь затримується. Його, чую, гукають.
Це мене і виручило. Спішно домовившись із Анукіним, щоб постояв за мене вахту, я сплигнув у човен.
Човен здригнувся, ніби днище наштовхнулося на риф. Могло бути й таке, бо підходів до острова ми не знали. Але причина поштовху з'ясувалась. Ліворуч од шлюпки, мов привид, витнуло морду якесь страховисько. Паща бегемота, спина вигорблена, широка. Петраченко різко повернув праворуч, потім ліг на попередній курс. Це й врятувало від нової зустрічі з небезпечним морським чудовиськом.