От Анатолій і мудрує тепер.
— Бачиш, голубе, — вислухавши, мовив я.— Кота в мішку купувати не збираюсь. Говори, що там у тебе!
Він розповів — воно таки було варте двох нічних вахт!..
Підпливаючи до островів, ми заздалегідь намагалися дізнатися, що воно за землі. У корабельній бібліотеці — сотні томів, різні географічні довідники, атласи — вибирай, читай, розшукуй потрібне. Цей же острів був для нас несподіванкою — заходити сюди не передбачалось. І якби навіть хтось із нас і шукав книг про Амстердам та Сея-Поль, їх, мабуть, не знайшов би — про ці землі писали мало.
Але пам'ять Анукіна здатна на дивовижне. З-поміж хаосу пригод, якими забита його голова,— бо читав він запоєм,— треба ж було, щоб цей епізод врізався так чітко.
— Якщо мені не зраджує пам'ять,— Анукін підняв вказівний палець,— рівно сто років тому, 6 грудня 1864 року, корабель "Дункан" з пасажирами на борту, серед яких була і прекрасна Мері, шукаючи капітана Гранта, відвідав ці острови. Ну, я не торкатимусь окремих пригод, що трапилися на Амстердамі з тією славною експедицією,— про них яскраво розповів добродій Жюль Верн. Скалку тільки, що жюльвернівського Паганеля неабияк зацікавила острівна природа.
З-за пазухи Анукін витяг товстий, густо списаний зошит і зачитану, без початку й кінця книгу — нотатки про острови Індійського океану.
Збираючись у рейс, Анатолій не один вечір просидів у бібліотеці. Ну, а книга... То був роман "Діти капітана Гранта".
Розгорнувши його, ми прочитали розділ "Амстердамські острови": "...лежать під 37°47' південної широти і 24° західної довготи; високий конус головного острова групи в ясну погоду видно на відстані майже десяти миль".
— Слід зауважити і внести ясність,— вів далі Анатолій.— Оскільки Жюль Верн, кажуть, рідко залишав кабінет і вирушав у мандри, то і в його твори часом вкрадалися неточності. Приміром, він називає широту і довготу Амстердаму. Але наш штурман стверджує: це помилка! Острів лежить на 37°51' південної широти, 77°32' східної довготи. І неозброєному оку відкривається не на відстані десяти миль, а майже в п'ять разів далі. З ним, із штурманом, я цілком згоден.
"Діти капітана Гранта"... Якщо колись ми були тільки читачами захоплюючого роману, то нині стали ніби його дійовими особами.
Земля!
Капітан — на містку, ми, матроси, в повній готовності — очікуємо.
— Надіти рятувальні пояси! Другій групі — на шлюпку.
Висадка — екзамен, який показує, на що здатний моряк, перевірка його спритності.
Ось чому капітан десять разів може пробачити нам окремі помилки в роботі, допущені, коли судно стоїть в порту, і найсуворіше карає за них під час плавання. Тут діє принцип перевіреної багаторічним досвідом мудрості: необачність — і трагічна розплата. З водою жарти кепські.
Ми знаємо про це, і тому на роботу нашу ніяких нарікань. Палубна команда, сказав старпом, взірець для всього екіпажу.
— Відчалюй!
Мотор заторохтів, лишивши над водою кучері диму. Здригнувся човен. Забурунилась вода.
Берег насувався громаддям гір. Для нас він — приємний довгожданий відпочинок.
На пірсі — кремезні, оброслі, як печерні люди, бородані. Викрикуючи щось незрозуміле, махають кашкетами, показують, де краще причалити.
Прибій вал за валом наздоганяє човна, силкуючись перекинути. Ми й так з ніг до голови мокрі. Обабіч — на хвилях гойдаються водорості, обплутують шлюпку, намотуються на гвинт.
Нарешті, берег, і ми потрапляємо в обійми.
— Камрад! — лунає звідусюди.
Остров'яни сміються й плачуть, плачуть від радощів — за довгі місяці перебування тут їм пощастило зустріти людей: через примхливу погоду, що міняється кілька разів на день, і через відсутність надійного місця висадки острів цілий рік відрізаний від світу.
Аборигени? Щось несхоже. Обличчя європейців, мова, здається, французька. Так, ці самітники — їх чотирнадцять чоловік — французи, метеорологи тутешньої станції. Крім неї, на острові нічого й нікого більше немає.
Дехто з нас, зокрема біолог Пастернак, розуміє по-французькому. Отже, спільну мову знайдено.
Капітан вибрав місце висадки вдало — північно-східне закінчення острова — мис Хос-кен. Його сплюснуті, розсипані праворуч скелі прикрили нас від північного вітру. Хвилі, натикаючись на кам'яний бар'єр, розбивалися, і до берега долинало тільки їх притихле відгоміння...
У невеликій бухті, куди дістались,— вузький, зроблений нашвидкуруч і з боків порослий слизькими водоростями пірс. Та якір кинули далеко од берега, на глибині,— хоч і ця стоянка також тимчасова й ненадійна: стрімкі прибережні течії намагаються розвернути судно бортом до вітру. З берега видно, як воно від кожного пориву сіпається, хитається з боку на бік.
Наша експедиція розділилась на дві групи: одні, озброївшись банками і марлевими хватками, подалися в бухту ловити жуків і водяних бліх.
Петраченко, Аиукін і я пішли до підніжжя гір.
Перескакуючи утворені внаслідок землетрусу щілини, наблизились до пагорбів Ант-рекасто.
Увесь острів покритий горами. Висота окремих — майже півкілометра, і над ними висить хмарна завіса. Але тут, де ми йдемо, гори не високі, а рівнина всіяна гострими, як лезо ножа, складками — здається, хвилі за-бурунились та й скам'яніли навічно. Геологи розповіли: так на Амстердамі виступають з-під грунту корінні породи землі.
Рухатись можна тільки перескакуючи з гребеня на гребінь цього мертвого кам'яного моря. Хибний крок — і гранітні леза ранять ноги. Руки в подряпинах, закривавлені.
3-иід ніг, зненацька заскочені, вистрибують здоровенні руді коти. І, кинувшись урозтіч, зникають за скелями.
Колись безневинні домашні тварини, символ сімейного затишку, завезені на ці безлюдні острови мореплавцями, здичавіли і стали справжніми тиграми, од яких перепадає і людині.
Здаля острів здавався зеленим, та рослинність тут хирява: тридцять восьма паралель, дихання Антарктиди, середньомісячна температура — плюс десять градусів.
Зрідка стеляться в міжгір'ї приземкуваті, як північний кедрач, кущики. Де-не-де гойдаються вибілені, злинялі на вітрі пасма травиці.
Необжита, сувора земля... Сюди рідко хто заглядає — коли-не-коли припливуть китобої, що йдуть з промислу, чи мисливці на тюленів.