— Ну, а що далі? — заливаємось сміхом.
— Далі звісно що: за псування казенного майна.
— Та–ак, — підключається третій, — корова — це що, корова хоч рухалась… А пам'ятаєте, братці, як наш командир відділення стовпа розстріляв? Був він тоді ще рядовим, якраз другий рік розміняв. І поставили його біля складу, навпроти телеграфного стовпа. Стояв він, стояв та й незчувся, як задрімав. Літо, ніч темна, ще й хмари по небу. Подрімав, подрімав, а тоді — блим: диверсант підкрадається! А місяць, то з–за хмари, то знову за хмару, воно і здається, що стовп на тебе суне. Та ще коли сонний… Він не гукав, а схопив зопалу гвинтівку та всі п'ять куль у стовпа і всадив. Що стрельне, а диверсант не падає… Таку стрілянину зчинив — весь полк на ноги підняв!
Ми дружно регочемо. Сміється і наш командир відділення. А оповідач, повівши лукавим оком на нього, закінчує:
— І що б ви думали: темінь — не темінь, а коли порахували вранці — всі п'ять куль знайшли! Жодною не промазав! Командир полка так і сказав: "За те, що задрімав на посту та стрілянину зчинив, під трибунал варто було б оддати, а за те, що не промазав жодного разу, винести перед строєм подяку!"
— Так і сказав? — захоплено вигукуємо ми.
— Так і сказав… От спробуйте серед ночі поцілити в стовп, та ще й зі сну, отоді й питайте! Стовп же не стояв під носом, а кроків за п'ятдесят…
Скільки в тих історіях було правди, а скільки вигадки, ми не допитувались. Досить того, що вони нам дуже подобались, ми захоплено їх слухали, і нам кортіло самим стати героями отаких подій…
І ось я на посту.
Напружено вдивляюсь у темряву, оберігаючи стодолу з соломою. Я так і знав, що помкомвзводу обов'язково поставить мене коло найбільшої спокуси, і мстиво думаю: "Гаразд же, полізеш ти по затвор — я тобі покажу, де раки зимують!" Намагаюся не думати про солому, що звабливо шелестить за спиною.
Крижаний вітрюган продимає до кісток. Хукаю на задубілі пальці, перекладаю гвинтівку то на одну руку, то на другу, б'ю черевиком об черевик, пританцьовую. Добре втоптана доріжка веде попід стодолою, я бігаю по ній все швидше та швидше — до рогу й назад. По той бік, чую, риплять кроки Баташвілі — мого напарника. Мені холодно, а як йому, біднязі?
Раптом:
— Стій, хто йдьот? — вигукує Баташвілі.
Аж присідаю од несподіванки. Вдивляюся перед собою до болю в очах, і вже мені мариться, що все поле ворушиться од диверсантів: повзуть і повзуть, затиснувши кинджали в зубах. Стискаю щосили рушницю, і мені вже не холодно — і жарко.
А по той бік стодоли:
— Стій, стрелат буду!
І вже відчайдушно:
— Лажіс!
В мене аж мурашки сипонули по спині: таки диверсант!
Що ж його робити? Побігти до Баташвілі на допомогу? Так я ж теж на посту, не маю права лишити його і на хвилину.
— Баташвілі! — гукаю. — Що там таке, Баташвілі?!
Баташвілі чи то не чує, чи не хоче відповідати. Сердито на когось кричить:
— Лежі, каму гавару! Стрелат буду!
Таки впіймав диверсанта!
І вже диверсант щось у відповідь. Наче аж лається, за вітром і не розбереш.
— Какой парол? — допитується Баташвілі.
Диверсант щось вигукує.
— Павтарі!
У відповідь вибухає люта лайка. І тут я впізнаю голос помкомвзводу. Так ось кого затримав Баташвілі!
Тепер уже Баташвілі мовчить, кричить помкомвзводу.
— Зачем шол — молчал? — виправдовується Баташвілі.
Уже в караулці Баташвілі на докори лейтенанта відповідає те саме:
— Зачем шол — молчал?
І показує рукою на мене:
— Спрасі его… Ти слишал парол?
Чесно кажу, що не чув.
— Ти што нас учіл?! — кричить Баташвілі уже до помкомвзводу.
— Кацо, — приставали ми потім до Баташвілі, — ну скажи, ти навмисне помкомвзводу поклав? Ти ж не міг його не впізнати!
— Зачем навмисне? — сердився Баташвілі. — Што я, савсем дурной?
Уперше ми пішли в похід на другому місяці служби. Маю на увазі справжній великий похід, що триває з раннього ранку аж до пізнього вечора.
В той час наша армія ще не мала вдосталь машин, навіть гармати тягали коні. Зараз, коли я дивлюсь на солдатів, які їдуть на могутніх машинах, то завжди думаю, що слово "піхота" давно вже втратило попередній свій зміст.
Перед війною ж наша піхота покладалася більше на власні ноги, ніж на гумові колеса. Того не вважали б бійцем, хто не навчився ходити, долаючи запросто по тридцять і сорок кілометрів.
Я написав: "запросто" і мимоволі задумався. Бо пригадав, як давалось нам оте "запросто".
Ще звечора готуємося до походу. Командири снують поміж ліжками: перевіряють, чи все ми наготували на завтра, чи не забули чого. Їх особливо турбують наші ноги. Хоч ми вже й навчилися взуватися — обгортати ногу онучею, мов лялечку, командири не втомлюються повторювати:
— Глядіть же: буде хоч складочка — розітрете ногу до м'яса.
Помкомвзводу ж перевіряє в основному наші речові мішки. Справа не тільки в тому, щоб там було все, чому належиться бути. Речовий мішок повинен важити рівно два пуди, і помкомвзводу не спустить ні грама.
Крім речового мішка, боєць несе у поході шанцеву лопату, патронташі, набиті учбовими патронами, протигаз і гвинтівку, а влітку ще й скатану ковбасою шинелю. Все те висне, давить, важчає з кожним кілометром. Недаремно ж у армії На той час дуже популярний був анекдот про те, яким боєць вирушав у похід і яким повертався з походу.
Вирушаючи в похід, гукав бадьорим голосом:
— Гей, дядьку, прибери воза з дороги, а то перескочу!
Повертаючись із походу, ледь тягне:
— Дядю, забери батога: не перелізу…
— Це ще вам повезло, — втішали нас "старики". — Зараз що: осінь, сонце не пече… А спробували б улітку! Повернешся з походу, скинеш гімнастерку, а вона стоїть коробом. Побіліє од солі, хоч ногою футболь…
Що таке мокра од поту гімнастерка, нам було відомо. Нас уже разів зо три ганяли форсованим маршем: через яри та горби, не питаючи доріг, в такому темпі, що й спортсмен не кожен витримав би. Коли в грудях аж горить, і як не розтуляєш запаленого рота — не вистачає повітря.
В кінці хотілося лише впасти на землю. Лежати і дихати, доки повітря у грудях хоч трохи охолоне. Бо ми ж не просто собі бігли, а висувалися на вогневий рубіж, назустріч "ворогові". І тепер його атакуємо. Падаємо і намагаємося хоч трохи полежати, прикриваючись шанцевими лопатами не стільки од "ворожих" куль, скільки од командирів.