— Слухай, а ти взяв би жабу до рота?
— Пхі, ще б не взяти! — відповів я хвалькувато, хоч, признатися, не був дуже впевнений у цьому. — Мені це як раз плюнути!
— А я нізащо не взяв би! — зітхнув сумовито Ванько.
— Чому?
— Бо від жаби — бородавки. От усипле язик бородавками — що будеш робити?
— Дам полизати собаці. Собака як полиже — всі до одної бородавки пощезають!
— Добре, як буде лизати... А то візьме та й одкусить! Хамкне разок — тільки його й бачили, твого язика!
Бісів Ванько завжди отак: тільки зберешся зробити добру справу, як він і підкотиться із своїми сумнівами!
Я, можливо, й не заходжувався б коло тих жабенят, якби Ванько, гордий за товариша, другого дня та не похвастався перед хлопцями:
— А Толька теж може в роті жаби тримати!
Хлопці до тієї новини поставилися скептично.
— Бреше твій Толька!
— От і не бреше!
— А не бреше, тоді хай покаже!
Що мені лишалось після цього робити?
— Сьогодні в мене жаби немає... Хай завтра упіймаю та й покажу...
— Покажеш?
— Покажу!
— Хлопці, гей, хлопці! Толька завтра у роті жаби носитиме!
Повернувшись із школи, я відразу ж подався на луки.
Вирішив почати із пуголовків: у них все ж дві ноги, а не чотири, — не так шпарко стрибатимуть у роті. Знайшов невелике озерце, наловив пуголовків, вибрав найменшого, сполоснув добре у воді і, набравши якомога більше у груди повітря, обережно поклав пуголовка на висолопленого язика. Точнісінько так, як клав гіркі жовті пілюлі од малярії.
Пуголовок попався ручний та смирний: не стрибав, не рвався з рота, а тільки ворушив хвостиком.
Їй-богу можна тримати!
За якусь годину жабенята вільно гуляли в мене по язиці, весело стрибали у воду.
— Де це ти пропадав? — сердито запитала мама.
— Гуляв.
Мама почала сварити мене за те, що я біс його зна де тиняюся, "а уроки хто за тебе вчитиме?", але навіть це не могло зіпсувати мого святкового настрою. Коли б мама знала, чого я сьогодні навчився, то в неї не вистачило б, певне, духу мені докоряти!
Але в мене вистачило розуму змовчати. З гіркого досвіду знав, що дорослі мають свої, відмінні од наших, погляди на речі, і те, що нам здається нормальним та бажаним, часто-густо викликає у них роздратування.
Незрозумілі вони, оці дорослі! Так, наче забули, як самі колись ходили до школи.
Хоча й люблять раз по раз нагадувати про це.
— Коли я була маленька, учителі не могли мною нахвалитися.
— Ні, у мій час таких, як ти, дітей не було! Були діти, як діти, а не такі шибеники, як ти! Хоч на ланцюг тебе припинай!
А Ваньків тато, так той не забуває ніколи додати:
— Бо на нас батьки лози не жаліли! От ми й повиростали людьми!
Хоч за моїм глибоким переконанням і зараз лози переводять не менше, аніж колись.
На другий день я підхопився до схід сонця та й подався бігцем до ставка. Спіймав трьох жабенят і гайда до школи.
Хлопці вже виглядали мене.
— Приніс?
— Приніс.
— Ану покажи!
Я розгорнув ганчірочку, пильнуючи, щоб жабенята не повискакували на дорогу.
— І посадиш до рота? — хтось недовірливо.
— Посадю! От хай тільки дівчата надійдуть!
Ми вишикувались біля шкільних воріт, виглядаючи дівчат.
Пройшла одна зграйка учениць, пройшла і друга.
— Давай же! — квапили мене нетерплячі.
Та я все ще не розгортав ганчірочки: чекав на Олю. Бо перед ким же, як не перед нею, похвастатись своїм досягненням!
Ось, нарешті, і вона. Іде з Сонькою, розмахує сумкою.
Я розгорнув ганчірочку, вихопив жабеня та швиденько до рота. Притиснув до піднебіння язиком, ще й зціпив зуби, щоб не вистрибнуло передчасно.
Стою, жду, поки Оля підійде поближче.
— Доброго ранку, діти!
Павло Степанович! Підійшов з іншого боку так, що ми й не помітили, стоїть, жде, поки ми привітаємось.
Хлопці відповідають йому невпопад, а я тільки вирячую очі.
— А ти чого не вітаєшся? — дивується Павло Степанович.
У мене, мабуть, дуже вже незвичний вигляд, бо Павло Степанович кладе мені на чоло долоню:
— Що це з тобою? Ти не захворів? Я заперечливо трясу головою.
— Так чого ж ти мовчиш?
Язик мій, втративши пружність, згорнувся ганчірочкою, і жабеня, мов шалапутне, застрибало по роті. З усіх сил намагаюся притримати язиком жабеня і — ковтаю його разом із слиною, що наповнила рот...
Ух!
Очі мої лізуть на лоба: я відчуваю, як жабеня, пірнувши в живіт, починає веселий свій танок десь аж біля пупа...
На кілька днів я стаю героєм усієї школи. Слава сяє довкола моєї голови, і навіть семикласники, ці неймовірні в наших очах істоти, які от-от попрощаються із школою... навіть вони проявляли посилений інтерес до моєї скромної особи. Зупиняли посеред шкільного подвір'я чи в коридорі, недовірливо допитувались:
— Це ти живі жаби ковтаєш?
Я, сяючи, кивав головою.
— І велику ковтнеш?
— Ковтне! — запевняли горді мною однокласники. — Він і вола проковтне!
Я ж скромно відмовчувався. Не хотів заперечувати, щоб не розчаровувати своїх друзів. І нізащо не зізнався б, що часто просинаюся посеред ночі та прислухаюсь: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животі?
САМОСТІЙНИЙ ТВІР
Але не тільки веселі пригоди траплялися в моєму житті.
Коли б дорослі знали, як тяжко жити підліткові, скільки неприємностей звалюється на нього, які прикрощі чекають його на кожному кроці, вони ставилися б до нас із більшим співчуттям і не так часто хапалися б за реміняку, лозину чи віник.
Спокійнісінько ходять вони будь-якою вулицею, і ніхто не смикне їх за чуба або косу, не заліпить грудкою в спину, не підставить ноги та не повалить у пилюку. А спробували б вони отак хоч раз побитися, коли — соплі з носа, сльози з очей, ще й не реви, а то засміють — дражнитимуть до смерті!
Він завжди перестрівав мене, коли я повертався з водою.
За віщо він мене так зненавидів, я й досі не знаю. Нічого йому злого не заподіяв, а от чимось не сподобався й квит!
Він — це Грицько, менший син глухонімого чоботаря, точнісінька копія батька: такий же довгорукий, кремезний, такі ж близько посаджені очі по обидва боки вузького носа, конопате обличчя. Мав руде волосся і червонуватого відтінку шкіру.
Був він одного росту зі мною, але набагато сильніший. До того ж зовсім нечутливий до болю. Казали, що до цього привчив своїх дітей німий: не чуючи їхнього крику, випускав із рук лише тоді, коли бачив кров.