— То можна забирати?
— А чого ж не можна!
Вона повела мене в сіни, де стояло жлукто з насінням, а поруч — великий мішок.
— Оце ось, синку, і ваше насіннячко, — показала вона на мішок. — Я його у мішечок зсипала, щоб, борони боже, яка курка не клюнула!
Я попробував підняти мішок. Важкенький, але нести можна.
По дорозі зустрів Ванька. Він допоміг мені донести насіння додому, а натомість я йому сказав:
— Приходь увечері, будемо насіння смажити. Із цукром.
Ще не встигла мама, що повернулася з школи, й поріг переступити, а я вже до неї:
— Смаж насіння!
Мама дістала листа й почала набирати насіння.
Взяла одну пригорщу, другу... Потім понесла те насіння до світла. Вона довго роздивлялася його, тоді ще раз підійшла до мішка, заглянула в нього і гірко розсміялася.
— От, сину, які люди на світі! — наче дорослому, сказала вона мені. — Не насіння — одвійки віддала нам Васютиха. З свого і нашого насіння.
Все ще не вірячи, я кинувся до мішка. Всі насінини були плескаті і порожні. Так ось чому так легко було його нести!
Сльози так і бризнули з моїх очей. Я вибіг з хати і наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати.
— Давай їй вікна повибиваємо! — запропонував відразу ж Ванько.
Та я не погодився. Що вікна! Вікна вона вставить, а насіння ж у неї залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвійки.
У-у, як ненавидів я в ту хвилину тітку Васютиху!
І я таки придумав, чим їй віддячити.
Підстерігши, коли вона пішла з двору, ми з Ваньком відчинили сінешні двері і підійшли до жлукта. У Ванька була торбина з попелом, а в мене — цеберка з водою. Швидко висипали попіл у жлукто, прямо на насіння, залили зверху водою, ще й перемішали кописткою.
Хай тепер лускає!
МОРГУН
Якимсь побитом дістав я книжечку Нечуя-Левицького і прямо-таки проковтнув чудові оті оповідання. Все сподобалося мені: і баба Палажка, і баба Параска, і веселі парубки та дівчата, які щовечора сходились на вечорниці, співали пісень та переморгувалися.
Гм, переморгувалися... Відклавши дочитану книжку, я задумався. Не знав, навіщо ото треба переморгуватися, але то, мабуть, дуже цікаво й потрібно, коли в книжці пишеться.
Не довго думаючи, дістав я зі столу невелике люстеречко і спробував моргнути. Спершу одним оком, потім — другим, а тоді вже й обома.
Не минуло й години, як я міг викликати на герць всіх отих парубків та дівчат.
Я моргав, підморгував, переморгувався, і хоч під кінець у мене таки добре заболіли повіки, однак я був дуже задоволений собою.
Відставивши люстро, майнув на вулицю хвастатись. Першою здибав Соньчину сестру — Ганнусю. Вона злякано подивилася на мене, а потім запитала:
— Ти очі піском засипав?
— Тю, дурна! — щиро образився я. — То ж я моргаю!
— Моргаєш?
Ганнуся, видно, нічого не зрозуміла, бо засунула до рота пальця. Я махнув на неї рукою і побрів собі далі. "Що воно, дурне, тямить! От коли б Сонька!.."
Уже уявляв, як будемо з Сонькою переморгуватись. Я стану на подвір'ї, а вона в сінях, точнісінько так, як у тій пісні:
Дівка в сінях стояла,
На козака моргала...
Однак мені не щастило: не встиг я пройти кілька кроків, як з нашого двору виглянула мама.
— Толю, а йди-но сюди!
— Чого? — неохоче повернувся я.
— На тобі гроші, збігай до крамниці по сіль. Тільки швиденько: одна нога там, друга — тут.
У крамницю саме привезли цукор, і набилося повно жінок. Я пристроївся у хвості і став терпляче чекати на свою чергу.
"А все ж, як воно на тих вечорницях? — роздумував я. — Певно, дуже цікаво. І для чого ото треба моргати?.. Ану, чи я не розучився?.."
Я моргнув у спину тітці, що стояла передо мною, раз, моргнув удруге.
Ні, не розучився.
Тітчина спина раптом зникла, натомість виріс прилавок, а за прилавком — тітка Настя, висока, дебела молодиця, жінка крамаря.
— Що тобі треба, малий?
Отут і сталося несподіване. Замість відповісти я заморгав їй прямо в обличчя. Все в мені похололо, а тітка Настя закам'яніла, витріщивши на мене очі.
Червоний як рак, я не знав, куди подітись від сорому, а клятуще око взяло та й ще раз підморгнуло.
Тут тітка Настя охнула, вхопилася обома руками за живіт і, задихаючись від сміху, повалилася на прилавок. Я кулею вилетів з крамниці.
— А чого ти такий червоний? — поцікавилась мама. — Приніс сіль?
— Немає солі, — збрехав я, боячись, що мама знову пошле мене до крамниці.
Мама почала лаяти ні в чому не повинного крамаря, а я при згадці про випадок у крамниці ладний був повиймати собі очі.
Та на цьому не скінчилися мої муки.
Другого дня, після уроків, мене наздогнав одноліток Василь, тітчин Настин син.
— Ти нащо до моєї мамки моргав? — запитав він люто.
— Я не моргав.
— Брешеш, моргав!
— Сам ти брешеш!
Слово по слову, і ми взялися за чуби. Згодом Василь, витираючи соплі і сльози, побіг додому, а я сумовито побрів слідом.
А вранці, щойно вчителька зайшла до класу, Василь підняв руку:
— Варваро Петрівно, а учительчин Толька до моєї мамки моргав!
Довго ж не міг навіть чути про Нечуя-Левицького, хай йому легенько на тім світі гикнеться!
ОБРАЗА
В ті далекі часи мені здавалося, що немає нічого на світі смачнішого, ніж пироги з квасолею.
Мама пекла їх дуже рідко, лише на великі свята. Може, тому, що берегла борошно, а можливо, й через те, що квасоля погано родила. Бо не всяка квасоля годилася в ті пироги. Треба було вибирати велику та білу, не поморщену, одна в одну. Розпарена в гарячому тісті, вона так і танула на язиці! Іноді, було, вже наїсися, а все одно довбаєш начинку та тихцем, щоб не помітила мама, носиш до рота.
Пеклися ті пироги у печі, прямо на поду, на кленовому чи капустяному листі. Пишні й великі, з запеченою нижньою шкоринкою, іноді трохи обсипані попелом, а то й з маленькою вуглинкою, пахли вони піччю, маминими руками. Добре взяти такого пирога, ще гарячого, і, перекидаючи з долоні в долоню, відкушувати по маленькому шматочку. А ще краще трохи остудити, сунути за пазуху, майнути на вулицю. "Ось подивіться, не тільки у вас пироги печуть!"
Правда, в багатьох сім'ях пироги пекли з білішого борошна. Іноді навіть з крупчатки. Але все одно наші були найсмачніші.
Та одного разу маминому пирогові була завдана велика образа.