Бачиш, синку мій дорогий, ніяк до діла не дійду. Багато думок голову обсіло.
Та й не все викладеш на білий листочок. Хіба можна вмістити на клаптику своє серце?
Не знаю, чи скаржитися тобі на наше життя? Почуваю, що не стало, Михайлику, у нас життя з того самого дня, як у село німець прийшов триклятий. Слова різні з того часу стали забороняти, а вчити нас якимсь незрозумілим, чортячим. Фюреру якомусь молитися силують. Кажуть, він у них найголовніший бог. Церкву всю розвалили, на дрова розтяг-ли, хоч і лісок весь порубали. Пограбували все до ниточки. У мене із скрині плаття вінчальне і те взяв якийсь їхній ірод. Патефон ще восени забрали, картоплю вигребли, хліб побрали, корову вивели, всіх курей перерізали. Хлівець і той розтягли. А взимку довідалися, що ти в мене полковник, хату спалили і мене вигнали на вулицю.
Вигнали, Михайлику, вигнали мене, стару, на вулицю і ще й наказали людям не впускати. "Нехай,— кажуть,— замерзне, коли народила більшовика".
Як почула я ці слова, серце не витримало. Пішла в комендатуру їхню і просто їм межи очі сказала: "Що, іроди, смерті моєї хочете? Знайте, проклятущі, виживу й на снігу, і на морозі лютому. Виживу, куди б мене не закинули... Не панського і не вашого чортячого ми роду, щоб снігу та морозу боятись!"
Комендант їхній, такий гостроносий і з рубцем через
щоку, ударив мене кулаком в обличчя. Натужно, мабуть,
ударив. Я впала. ,
І що було далі — не пам'ятаю. ' Лежу зараз, Михайлику, у чужих, на стороні. Болять кістки мої, і ноги стали важкі, а руки трусяться. Оксану, що тобі подобалась, знеславили іроди на весь світ. Стали до них три німці на постій. В першу ж ніч найстарший поліз до Оксани в постіль. Вона вдарила його по голові. Німець щось закричав по-їхньому до двох інших, і всі троє накинулись на неї. Мати хотіла заступитись, так вони вкинули її у підвал і там замкнули, а над Ксенією знущалися вже до самого ранку. Двоє ребер зламали, ліве око вибили, а вранці, ледь живу, викинули майже голу на сніг. Дівчина хотіла порішити себе. Та попереду, сказала, помщуся на цих іродах. До партизанів напитує дорогу. Так і ходить інвалідом.
Отаке наше життя, Михайлику. Якщо ти живий, рідненький, якщо ціла в тобі кров моя материна, бийся з фашистами, соколе мій, за всіх нас Убивай їх, проклятущих!
Знай, не бачити нам життя ясного, коли не повернетеся ви, соколики наші червоні!
Твоя мати Марта Сидорівна"
Цього листа, написаного, мабуть, з великою натугою,— і рядки криві, і літери не так стоять,— Марта не відправила синові. Був уже фронт між ними, а чи вона вже не вернулася із ставу, щоб не потрадити до рук німців.
До ставка Марта пішла випрати собі сорочку. Було тепло, то й не дивно, що за кущами лози хтось вліз у воду.
Вона зиркнула одним оком — стрижений. Руками ляпає по воді, а ногами мацає дно. Враз булькнув з головою, виринув, крикнув і знову зник під водою.
"І не малий, а пустує!" — подумала Марта, ляпаючи праником по мокрій білизні. Але коли стрижений виринув ще раз і уже щось закричав не своїм голосом, Марта так і стрибнула у воду.
Тепер було видно, що людина тоне. Вона схопила утопленика за руку й щосили потягла до берега! Стрижений, побачивши жінку, вчепився в неї; як кліщ,-Мало і її не. затяг під воду.
— Там же яма,— сказала Марта з докором.— Куди ва<: понесло?
Опинившись на твердому, стрижений оговтався, навіть посміхнувся посірілими губами. І пробелькотів:
— Матка, дякуй буде командування. Данке!
Марта відсахнулася од стриженого, немов від привиду: на його мокрій щоці виднівся червоний рубець.
— Той самий? — крикула вона.— Душогуб німецький. Та щоб я тебе рятувала? Згинь, сатано! — І скільки було сили — ударила його праником по голові.
Круги на воді поволі розходилися на весь став.
СИНЄ НЕБО, ЯСНІ ЗОРІ (Із записної книжки)
Щедро пахне літній вечір. Я здіймаю очі до синього не-, ба, засіяного золотими зірками. Між ними літають уже космічні кораблі, створені світлим розумом моїх співвітчизників—радянськими вченими. В думках оглядаюся на поча-ток мого мосту, аж у дев'ятнадцяте століття, і бачу мужицького сина, який дивиться із хліва в дірочку і бачить тільки глухий завулок.
Бурі революцій здули хлівець па околиці провінціаль-
ного міста, а мужицького сипа Велика Жовтнева соціалі-
стична революція взяла за руку, вивела на високу гору
і відкрила перед ним увесь світ.
Так само, як і шість десятків років тому, я думаю: "Як би цей світ змалювати!"
ОРНАМЕНТ
Далеко по війні з німецькими фашистами мені судилося знову здибатися з Гайсииим. Він у цю війну зрадив Батьківщину і повернувся додому тільки по амністії.
Я побачив його під парканом. Вигляд п'янички лякав перехожих, і вони перебігали на другий бік вулиці. Він пізнав мене.
— Смійтесь, судар. Я теж сміюсь над... розбитою...— І вдарив пляшкою об стовп, аж посипалися друзки.
— Чи не помилилися ви, "судар", об'єктом, коли прорі-кали .мою долю? В такому стані бачу я вас.
— Що ж, коли соціалізм, має свої закони,— проказав він твердо, ніби враз прохмелівши...— Смійтеся, судар. Перед вами осколок розбитого вщент!
Я справді ладен був сміятися, не від споглядання цього "осколка", а від того, що він своїми словами ніби знімав домоклів меч, який колись повісив наді мною своїм пророцтвом. Мені навіть стало його шкода.
— Встаньте, Гайсин!
— Я вже не встану. Не можу. Я живий труп. Адьє, мосьє! — І, пересилюючи біль, він відвернувся до паркана.
— Встаньте! — проказав я ще раз.— Чи ви хочете й скінчити за своїм законом?
Гайсин мовчав. Я викликав швидку допомогу і більше його вже не бачив.
. 1 Вур — міфологічний персонаж народних повір'їв. ■ 2-П р о к іп .—дід П. Панча.
3 Текля — баба П. Панча.
4 Та й горе тій чайці...— перший рядок української народ* ної пісні.
5 Я ш к о — менший брат П. Панча.
6 Йосип— Йосип Прокопович Панченко— батько П. Панча.
7 Коли їхав базарувати лише один дядьк о...— Цими словами починається епізод з перекупками, раніше описаний П. Панчем в оповіданні "Перекупка" (Панч Петро. Поза життям. X., 1924).
8А ги свиснеш так, щоб аж у Харкові було ч у т и?... — Так починається епізод з хлопчаками-свистунами, взятий письменником з етюду "Свистуни" (Панч Петро. Калюжа. X., 1925). У збірці "Калюжа" "Свистуни" були звичайним шкіцом, в якому описано картинку змагання у свисті двох сільських хлопчаків. У повісті ця картинка, персоніфікована і вплетена в життєвий потік, вже набуває нового змісту, розповідає про. нехитрі розваги автора в дитинстві. Попередній епізод з перекупками також персоніфікований і поданий уже не в формі об'єктивного спису, а через сприйняття хлопчика, яким пізніше став письменником.