— А хто ними керує?
— Цього не знаю. Чула, що різну там літературу потай засилають з Америки.
— Коли це з нею таке сталося?
— На німецькій каторзі. Ніби ума тронулась. Каже, треба думати не про тіло, а про душу. Тоді ходи гола!—робить несподіваний висновок робітниця.— А то ще й перебирає, щоб по-модному.
Бажаючи перевірити, чи справді Лукія належить до секти баптистів, або "Суботнього дня", професор поклав їй на стіл газету, в якій писалося саме про дикунство сектантів.
— Ось прочитайте, Лукіє,— сказав він.— Просто не ві-риться, щоб у нас таке могло зараз бути!
Але дівчина навіть не розгорнула газети. Професор не міг пригадати, щоб вона й книжкою якоюсь зацікавилась.
Сумніву більше не було.
— Ви знаєте, де знаходиться штаб вашої секти? — спитав, забираючи газету.
— У Москві,— спокійно відказує Лукія.— Не штаб, а правління.
— А всесвітнє?
— Раніше було в Німеччині, а тепер в Америці.
Значить, на випадок війни з Америкою,.. Вона не дала договорити.
— Шукайте ворога не навколо, а в собі.
— А ви розумієте, що ваші віруючі фактично роблять опір соціалістичному будівництву заради ілюзорного спасіння на небесах? Хай пасивний опір, але це справи не міняє. Ви, кажуть, були комсомолкою і розумієте, що той, хто тримається релігії, задкує до печерного віку. От не захотіли прочитати цього листа в газеті, а в ньому пишеться, як віруюча, така, як ви, виколупала із зуба свого сина пломбу, поставлену в школі. Люди вже завойовують космос, а мати, навчена вами, тягне хлопчика в доісторичну епоху.
Лукія викривила губи і, мов до нерозумного, сказала:
— А в Біблії сказано інакше.
Професор враз розгнівався і на Лукію, і на себе, бо не знайшов слів, які б хоч трохи переконали дівчину в її абсурдній поведінці. Гримнувши дверима, вийшов з кухні, але тут же зупинився і почервонів з такої безтактності. "Ні, це не вкладається в голову: дівчина з університетською освітою, зросла в соціалістичному суспільстві і шукає істини у шарлатанів, які звичайно переслідують земну, надто земну мету. Вони ладні вигадати сто богів, аби тільки утримати старий лад. Але що спонукало цю дівчину шукати якогось бога? Німецька каторга? Так сусідська служниця теж пережила цю каторгу і не давалася на обман політичних шулерів. Вона казала щось про Лукіїних батьків. І досі має на них серце".
Професор став пригадувати, що вона ще говорила. Він сам був батьком і знає, як іноді добро обертається на зло. Вона ж мусить зрозуміти! Професор рішуче повернув до кухні.
— Ви давно навідувалися до батьків? — спитав ще з порога.
Лукія звела очі над потріпаною книжкою. Вилиці їй почервоніли. Було видно, що примушує себе бути спокійною,
— Нам бог пристановище й розрада,— проказала, відводячи очі.
— Мстивий же ваш бог! Може, то я ваших батьків бачив на станції.
Лукія зблідла, аж зсудомилась.
— Що ви читаєте? — І безцеремонно заглянув на першу сторінку.— Біблія? І ви за її допомогою хочете пізнати істину? Це ж збірка стародавніх розповідей, і тільки. Ні, я був кращої про вас думки.— Тепер уже була причина, щоб по-справжньому розгніватись. І професор, твердо ступаючи, залишив кухню.
Звичайно Лукія виймала з поштової скриньки пошту ї, хоч би які там були журнали, не звертаючи на них уваги, клала на столик у кабінеті. Десь за місяць після останньої розмови професор сидів за сніданком. У засклених дверях до кабінету відбивався письмовий стіл. Перед столом стояла Лукія і гортала сторінку за сторінкою. Що її привабило,— кольорове фото усміхненої жінки з малям чи заголовок оповідання, невідомо, тільки Лукія, гадаючи, що її ніхто не бачить, взялася гортати й другий журнал. На Пі обличчі, завжди байдужому, вже проступала цікавість. Однак відразу схаменулась і рвучко все склала. Вилицювате обличчя знову стало байдужим.
Щодалі дівчина все частіше сиділа біля вікна, дивлячись у далину застиглим поглядом.
Під кінець на її щоках залишався слід від сліз, чого раніше ніхто у неї не помічав.
Професор спостерігав це з задоволенням.
МАТИ БІЛЬШОВИКА
В день сорокаліття Радянської України в яблунівському Будинку культури ми урочисто вивісили портрет Марти Макогін.
Жила собі Марта в селі Яблуневому зовсім не помітною. Чоловік її ще на початку революції був головою комітету незаможних селян. Він же взявся закладати й першу артіль.
Сперечалися по хатах і на вулиці, а заяви приносили до сільради. Сидить Макогін за столом, а навколо селяни гудуть, як бджоли у вулику. Тільки один, рудий і волосатий, мовчки зиркає з темного кутка, як із засідки.
Нарешті і він підійшов до столу і тиче папірець.
— Куркулів до колгоспу не приймаємо,— каже Макогін.
— Та який з мене куркуль? Свита, самі бачите!
— Рваною свитою нам очей не затулиш.
Тієї ж ночі Марта стала вдовою з малим Михайликом на руках.
З першого ж дня працювала в колгоспі. Коли син виріс на парубка, його покликали до армії. Там послали до військової школи. І став її син командиром.
Але в Яблуневому таких матерів було багато, то й Марту не відрізняли від інших.
Здивувала вона людей, коли Яблуневе опинилося під німцями. Та й тоді ще не все знали про Марту.
Залишилася вона в окупації не з власної волі. Коли стало чути артилерійську канонаду й почали вставати над далекими селами заграви, весь яблунівський колгосп знявся і рушив на схід. На третій день канонада" несподівано випередила їхню валку.
— Німці вже попереду,— сказали зустрічні — Вертайте, поки не пізно.
Чоловіки вирішили пробиватися до своїх, а жінкам наказали їхати до Яблуневого.
Все, що було далі, Марта Макогін сама описала в листі до сина.
"Здрастуй, Михайлику мій рідний, соколику мій ясний! Взяла перо в руки, а воно дрижить, як гілочка на вітрі. Дивлюсь на білі листочки, а бачу тебе, мого любого. Великий ти такий, високий, із своєю усмішкою. Побалакати хочеться з тобою, мій дорогий соколику. Боюсь тільки, щоб слова мої не розплескалися в сльозах. Чи ти живий ще, мій Михайлику? Чи тече ще в тобі кров моя материнська?
Пишу, а сама боюсь, чи дочекаюсь од синочка вісточки? Але серце, як не тріпоче, а підказує: пиши, Марто, живий твій Михайло, воює він проти ворога триклятого і тебе спішить визволяти. Радість і жизню свою несе матері. І Ксана підказує: "Живий твій Михайлик. Не такий він у вас, щоб од поганого фашиста вмер!" То й пишу тобі.