— Україна, Україна!
За селом затріщали кулемети. Вусатий боєць поповз по снігу і блідими губами почав цілувати перші метри відбитої у німецьких фашистів рідної землі.
— Україно, матінко моя! — Він плакав і сміявся: попероду йому шуміли води Дніпра, синіли гори Карпат, а над і-олами, як на варті, стриміли в небо стрункі тополі.
Україно моя, мені в світі нічого не треба.
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти...246
Поет сказав за всіх! Найніжніші слова ми бережемо для неї, найтепліші почуття віддаємо нашій рідній Україні. Вона спородила нас під голубим небом, під сонцем ясним, у вишневих садах. Зростила під тихий плескіт дніпрових квиль і, взявши за руку, в школу відвела.
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.247
Так заповідав нам Тарас Шевченко.
В школі й у житті ми дізнались, яка прекрасна наша Вітчизна. Щоб відстояти її від посягання ворогів, не раз паші предки засівали своїми кістками береги Дніпра. Помираючи, вони заповідали й нам: "Зненавидь ругателя красивості земної, а ворогів землі твоєї зничтож". І ми завжди були готові грудьми зустрічати ворога, хто б він не був.
Повсякчас, навіть коли Україну злії люди робили для її дітей мачухою, і тоді вона залишалася дорогою вірним її синам. Тарас Шевченко немало зазнав лиха за неї, але любов до матері України горіла в його серці невгасимим вогнем, бо "нема на світі України, немає другого Дніпра"!
Ще дорожчою стала нам Україна після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Як пишний сад, розцвіла вона "в сім'ї вольній, новій" під крилом Радянської влади. Мудра ленінська політика возз'єднала розтерзану доти країну в державу, про яку мріяли віками і йшли за це на смерть кращі її сини. Дружба з народами Радянського Союзу помножила її сили і поклала край зазіханням сусідів на багаті надра, щедрі лани України.
"Царствено красива ця земля",— писав колись про неї Бальзак ш.
Був у захопленні і російський художник Васнецов249. "Я споглядав багато красот землі,— казав він,— але нічого подібного ніде не знаходив і певний, що й не міг би знайти".
До всього того наша Україна ще й надто багата. На її полях буяють найкращі сорти пшениці, цукрових буряків, росте виноград, бавовна, тютюн. Села утопають в зелених садках, і в надрах землі залягають величезні запаси кам'яного вугілля й залізної руди. А скільки ще не досліджених багатств! Вони не давали спокою німецьким імперіалістам. Ще в 1918 році німці спробували обернути Україну в свою колонію — не вийшло. І от вони знову пробують, уже руками фашистів, здійснити те, чого не змогли зробити понад двадцять років тому.
Але не зважив ворог, що багатство землі нашої — слава людей її. "Легше примусити Дніпро текти на найвищу гору, ніж нас обернути в невільників". Так відказала стара козачка, потрапивши до рук татар. Ми її сини. Україна запалала в огні.
Любов до Вітчизни і зненависть до її осквернителів заповідали нам попередники. І покоління наше не зраджує батьків, дідів і прадідів. Ідучи на бій з німецькими танками, Люба Земська, яка в ім'я життя інших офірувала своїм життям, казала:
"Україно, моя люба мати! Єдина в світі. Я твоя дочка, дочка українського народу, клянусь тобі священною пам'яттю нашого великого Кобзаря: буду мститися жорстоко, нещадно, кожною краплиною своєї крові!.."
Хіба її патріотичні почуття не перегукуються з такими ж почуттями Зависної 250, яка ще в сиву давнину висадила в повітря під собою бочку з порохом, сказавши перед цим: "Краще загинути, ніж дивитися в обличчя ворога, бачити його мерзенність!"
ТИСЯЧА ДРУГА НІЧ
Дощ застав Абулькасіма Лахуті251 в Ірпінському Будинку творчості, і він просидів з нами до самого вечора.
Ми ладні були слухати його розповіді хоч і до ранку, тому умовились разом і повечеряти.
За столиком сідало звичайно четверо. Цього вечора примостилися навколо всі, хто перебував у їдальні. Лахуті ніскільки не бентежило, що на нього спрямовано стільки пар очей. Він тільки лагідно посміхався. Усмішка ховалася під короткі вуса, уже посріблені літами. Сивіли вже й густі брови, під якими бігали неспокійні очі.
Смугляве обличчя, проста й мелодійна вимова з м'яким акцентом вирізняли його і серед українців, і серед росіян.
— Звідки ви родом, товаришу Гасем? — спитав один із нас.
Лахуті перебіг очима по присутніх — а чи всім це цікаво? Цікаво! Кожен надіявся почути від нього більше, ніж знали досі.
— Персія,— коротко відповів він.— Іран тепер називається.
Паузи ніхто не порушував новим запитанням, і Лахуті ще раз повторив:
— З Персії! — І знову замовк, ніби помандрувавши у думках з України в далеку Персію. І там перед ним, як на екрані, заблимали кадри з його життя, бо він посуворішав,— Це довга історія.
— Давайте і довгу.
— В 1907 році,— почав він зніяковіло,— перські ліберали повстали проти шаха, вигнали його і домоглися конституції, але не надовго: за два роки шах зібрався з силами і пішов на конституціоністів. Хоч я мав тільки вісімнадцять років, але і я був серед них.
Стали захищатись. Дали й мені рушницю. Я вперше взяв її до рук і не знав, як з неї стріляють. Але довкола стріляли. Стрельнув і я і мало не вбив свого товариша.
Думав — і мене вб'ють, але заступився старий іранець. "Він ще малий",— каже. А може, тому, що було не до мене: тиснуло військо шаха. Ми відступили в гори.
За кожного вбитого революціонера шах платив гроші, але на доказ солдат мусив показати вуха й ніс забитого. Щоб більше заробити, солдати вбивали всіх, хто тільки траплявся їм на дорозі. Від того всі дороги були вкриті трупами.
Гори нас не врятували: оточило військо, і з тисячі чоловік лишилося живих тільки двоє.
Я потрапив до в'язниці, але втік. Щоб знову туди не потрапити, одягся дервішем, а дервіш міг навіть без документів ходити по всій країні.
У кожній окрузі серед дервішів були старші. Називали їх "царями". їм треба було платити податок, щоб мати право жебрати. Я цього не знав. Прибувши до одного міста, тинявся уже два дні, а до "царя" не з'являвся. Це помітили інші дервіші, схопили мене й потягли до старшого.
Перед "царем" треба було зразу впасти на коліна й простелитися по землі. Я й цього не знав. Стою перед ним, як бовдур.