Просто перед нашою яткою сиділи кружком у поросі • лірники, крутили свої релі й співали Лазаря. Біля них зупинялися жалісливі жінки й кидали милостиню в шапки на землю,— то ячний горішок, то мідяк. Тут же стояли вряд старці з поводирями в довгих полотняних штанцях на одній шлейці і канючили милостиню в перехожих. їм теж клали в простягнуті руки.
Я дивився на старців із заздрістю: скільки вони за день назбирають грошей! Нарешті наважився й собі. Відбіг трохи далі від нашої ятки, угледів якогось панка в білому кашкеті з кокардою і з паніею під руку й несміливо вимовив:
— Дайте, не минайте!..
Пані, підтримуючи одною рукою довгу спідницю, скрухо похитала головою:
— Скільки тих жебраків розвелося.
— І ще більше буде,— відказує панок.— Розтринькують грошики по закордонах! — І чомусь сердито блимнув на мене.
Я злякався і шмигнув у натовп. Мене пані назвала жебраком, старцем. Стало так соромно, що аж сльози виступили на очах.
Ярмарок тягся два дні, але після пригоди з панком він уже не здавався мені принадним. А може, я просто стомився від невпинного гомону, вражень і куряви, яка забивала ніс. Вона осідала тільки вночі, прибита росою, і тоді повітря приємно пахло вогкою землею.
В садку почали вже достигати груші, а в мене все ще було тільки дві копійки. Мені здавалося, що я вже випробував усе, що тільки можна було. Хіба ще раз спробувати заробити, хоч і на це мало надії. Але, певно, так уже ведеться, що щастя приходить в останню хвилину.
За вигоном був вибалок, а за вибалком — вітряк. Ми туди часто бігали, щоб з вітряка глянути навколо: нас вабили левадки, серед яких проступали білі хатки. З міста виповзав широкий шлях і ховався в зеленому хуторі. За шляхом зеленіли горби, на яких теж кущилися левадки.
У неділю із шляху долітали тужливі пісні. Співали їх п'яними голосами ті, що повертали з базару. Від їхніх пісень робилося так тоскно, що аж за серце брало. Мабуть, з того я й не злюбив неділі та інші свята. Найкраще — передодень свята. Із шляху тоді линуть зовсім інші пісні. Чути, як співають парубки й дівчата:
— Ой на горі та й женці жнуть 19, А попід горою, Попід зеленою, Козаки йдуть... Гей...
ї ти відчуваєш, ніби летиш без крил, тільки небо та неозорі степи... Гей... Долиною, гей... Але гупнув бубон, завищали струни... Ото вже там курява аж до неба встає!
Ми з Яшком лежимо на примістці в хліві, затамовуємо подих і прислухаємось, а за стінами витьохкують солов'ї, сюрчать цвіркуни. Ми ніколи не могли дочекатися, доки вони замовкнуть,— засинали.
У вибалку завжди паслися гуси, але цього разу дядько Іван посіяв там просо. Вродило густе й зелене, а коли викинуло волоття, наче димом вкрилось. Щоб його не дзьобали горобці, дядько Іван поставив опудало, па нього схоже— низеньке, кругле, з кривими ногами,— але горобцям воно було не страшне, бо, коли б ми ие прибігали до вітряка, пташки здіймалися над просом і сідали на крила вітряка. Дядько Іван чухав потилицю й сердито кричав:
— Киш, щоб ви повиздихали!
Горобці трохи злітали над вітряком і тут же спускалися назад, терпляче чекали, доки піде це живе опудало.
— Ти б, Петько, ганяв мені горобців,— каже дядько Іван. Я винувато посміхаючись: це ж не мої горобці роблять
йому шкоду.
— Будеш? Я тобі копійку дам!
Я думав, що дядько жартував, але він навіть не посміхнувся. Від несподіванки на мене аж гикавка напала. Отримаю зараз копійку, дістану із схованки ще дві і вже сьогодні матиму оселедця!
Дядько Йван чомусь не поспішає. Я дивлюся на нього запитливо й стривожено. Нарешті він дає мені, але не копійку, а довгу хворостину й каже:
— Частіше їх пужай, тоді й заробиш копійку.
Щоб показати, на що я здатний, я враз так заверещав на горобців, що вони'знялися живою хмаркою і кудись полетіли, аби тільки не чути мого кувікання, гавкання, та ще й свисту.
Я став бігати до проса по кілька разів на день, навіть тоді, коли сусідські хлопці починали бавитися в кльока, або в свинки, чи в горидуба. Яшко попервах охоче бігав за мною, але коли минув тиждень і два, а просо все ще спокушало горобців, почав уникати такої одноманітної розваги. Я пообіцяв дати і йому трохи оселедця, і ми знову ганяли горобців вдвох, а іноді і втрьох: Галька теж захотіла поласитися оселедцем і цим заробити хоч маленький шматочок.
— Хоч отакісінький,— і вона показала на кінчик свого мізинчика.
Час від часу я навідувався в крамницю, щоб перевірити, чи не розпродали ще оселедців. Діжечка, як і минулого літа, стояла біля дьогтю, і в ній сріблилися густо покладені вряд рибинки.
Одного дня, коли ми прибігли до вибалка, на місці проса жовтіла тільки стерня. Навіть і снопів уже не було. "А копійка?" — перше, що спало мені на думку. На це ніхто не міг відповісти: ні гуси, які гуляли вже по стерні, ні горобці, які зиркали на мене скоса, чекаючи, коли я почну верещати. Але я більше не верещав.
За кілька днів потому було спаса20— день, коли святять біля церкви яблука, і тільки після того їх можна їсти. Ми не стали чекати, доки їх освятять, а тихцем їли й до цього. Над самою стежкою до парні, де дід гнув обіддя, росла стара яблуня, на якій родили червоні смугасті яблука. Ми давно вже їх обтрусили, а звернули на бурю.
— А де ж ділись яблука? — дивувався батько.
— Поросята поїли, поросята! —в один голос заверещали ми з пузами, що були набиті цими яблуками.
Повертаючись із церкви, зайшов дядько Иван з тіткою Тетяною, яка обдарувала нас свяченими яблуками. Але я чекав на копійку і дивився на дядька з такою виразною міною, що він таки дістав гаманця.
— Хочеш рощот получити, Петько?
Я не втримався і хутчіше ніж треба кивнув головою.
— На, хлопче, чесно заробив!
Я був певний, що заробив не тільки одну, а може, й дві, навіть три копійки. Але дядько Йван заплатив точно, як було умовлено,— одну. За якусь хвилину я з трьома копійками вже біг до крамниці. Було по обіді, і п'яні голоси сповнювали повітря надсадними криками. В такому ж стані повертався додому й мій дідусь.
— Ну да, боже милостивий... Та й горе тій чайці, та й горе небозі, що вивела чаєнят при битій дорозі... Петро, коли буде тепло?..— На щось більше він уже не був спроможний і йшов далі аж до хати, опустивши руки мало не до землі.