— І то правда. А дозвольте вас спитати, надовго до нас прибули?
— Як упораюсь.
На більше у Пугала не вистачило сміливості, і він з винуватою посмішкою замовк.
—— Де тут можна зупинитись? — запитав уже Гайсин:
— Була до революції поганенька гоетиниця, а зараз там якийсь товариш оселився.
Слово "товариш" Пугало ніби проволік по землі. Помітивши примружений погляд гостя, злякався.
Виручила господиня, подавши голос з другої кімнати:
— Окс, може, товариш із нами пообідають?
— Дружина, Тамара Микитівна! Мабуть, голодні, так просимо. Як вас величати?
Коли Гайсин назвав йому прізвище, Пугало поблимав очима й засяяв:
— Яхонтів? Аякже, чував, чував!
Якщо господар був сухоребрий, з впалими щоками, порослими колючою щетиною, із ріденьким чубчиком на голові, то його дружина була кругом з достатком, червонощока і з чорним пушком на верхній губі. До пари їй був такий же одутлуватий самовар на столі і величезна труба грамофона, під якою посадили гостя.
— От товариш Яхонтів,— сказав Пугало,— цікавляться, у кого б їм зупинитися. Ненадовго?
— На тиждень, на два,— відказав Гайсин.
Тамара Микитівна вже встигла оглянути гостя і визначити його стан.
— Може, скажеш, у Гречки? Хіба це по них? Як ненадовго, то й у нас же. можна перебути. Тільки вибачайте, ми тут по-провінціальному.— Наливши чаю в обрізану зелену пляшку, недобрим оком зиркнула на Пугала.-— Одна залишилася ще справжня склянка, так і на ту влучив сісти йаш Оксентій Гаврилович.
Господар засовався, але Тамара Микитівна попереджаюче виставила пухленьку руку.
— Ти краще не виправдуйся, бо ще більше осоромиш мене.— Потім тяжко зітхнула.— Чи воно ще довго буде мучити нас ця свобода?
Господар засовався ще дужче:
— Ой які ж ви страхополохи, а ще мужчини. А я кажу те, що думаю!
— Думати думай, а язикові волі не давай,— мовив похмуро Пугало.
— Тамара Микитівна користаеться з свободи слова,— заспокоїв його Гайсин.
— А в столиці як там з цими свободами? — уже сміливіше запитав Пугало.
— Дивлячись для кого.
— Та ну да... Який-небудь товариш може тебе облаяти останніми словами. А попробуй ти його—контра!
— Мене один молокосос назвав гідрою. Так я йому як дала по потилиці, і досі обминає третьою вулицею.
— То ще й хоробрий! — ущипливо сказав Пугало.—Ну, а що там чувати відносно Антанти?
— Антанта вважає, що більшовики не доросли ще до державної влади.
— Значить, не думає складати зброї?
— Інакше б уже визнала новий уряд.
— І не визнає. Не знаю, як там у столиці, а тут уже почали закривати церкви. Я, звичайно, розумію, що релігія — опіум для народу. Але чому автокефальну церкву 120 вже опечатали, а старої не чіпають? В народі невдоволення — чому та чого? А з релігії і на політику. І безбожники підливають масла в огонь: загнуздали старого батюшку і давай кататися по вулиці.
— Ти про отця Спиридона? — докинула й собі господиня.— Та на такому снопи можна возити, не те що якогось хлопчака. Другий вам Распутін. І все, щоб молоденька! Кажуть, у Петлюри полковником був.
— Це так вони завтра й мене загнуздають! Я ж пан, учитель. Двадцять років учителюю.
— На біса ти їм здався! З тебе й Горобець уже сміється. Каже, заліз, як тарган у шпарку.
— Це що, прізвище таке — Горобець? — зацікавився Гайсин.
— То він сам себе так назива. А по паспорту — Воробец. Із щирих!
— Хіба то щирий? Рогач, ото щирий. Слова не скаже інакше, як тільки по-українському.
— Рогач — то самостійник!
— Він і сам не зна, що йому треба. Всі ви такі, доки не поженитесь!
— А він що, із заможних? — спитав Гайсин.
— Ото й дивно,—мовив уже Пугало.—З голодранців голодранець, а руку за куркулями тягне.
—Йому аби по-українськи балакали!
— І Горобець такий?
— Цей більш розвинений. Патріот справжній!
— А за кацапкою бігає.
— Цікаво з такими познайомитись.
— Будь ласка, хоч і сьогодні. Тільки гукну... .
— Краще, щоб такі сюди дороги не знали. Пугало знітився:
— Гадаєте, що вони до нас заходять? Ми з такими компанії не водимо.
— Видно, чим вони дихають.
— Правда, Воробец служив у Червоній гвардії і проти гетьмана воював. Цьому пальця в рот не клади.
— Ви член партії? — враз спитав Гайсин.
Пугало навіть голову втяг у плечі від несподіванки. Він був певний, що коли кум Іван Семенович Кваша рекомендував йому Гайсина, то керувався чимсь важливішим, ніж звичайне пристановище. Але цей Гайсин чи надто обережний, чи в ньому помилився Кваша. Як тепер відповісти на цс запитання?
І Пугало, заникуючись, відказав:
— Тому, хто був у інших партіях, треба аж п'ять рекомендацій. Це не так легко. Співчуваючий! А ви давно в партії?
— Лежить анкета. Все ніяк не зберуся заповнити, хоч Наркомзем121 обіцяє свою рекомендацію.
— То чого ж ви? З такою рекомендацією...
— Почекаєм! — відказав Гайсин, натиснувши на це слово.
Пугало аж зітхнув:
— Та це така справа, в ліс не втече.
Тамара Микитівна не дуже вслухалася в їхню розмову, але, почувши слово "нарком", стрепенулась. Повні її губи враз склалися в солодку посмішку.
— А як же ваша родина — дружина, дітки?
— Хіба я вже такий старий! Ще не встиг одружитись!
Господиня метикувала щось з хвилинку, потім схопилась і рішуче сказала:
— Окс, треба ж і совість мати: Олександр Петрович з дороги. Я зараз вам постелю.
— Ми такі раді новій людині,— сказав Пугало.— Про чудо чули?
— На Вінниччині? Кажуть, ікона обновилась.
— І в нас теж. Під Іванами. Справжнє чудо. Баштан там. Сидить собі сторож у курені, коли щось заговорило. Під ним. І на другий день. Тут уже й люди зібрались. Сторож приклав вухо до землі. "Хто там?" — питає. "Дух святий",— відказує голос "А коли скінчиться більшовицьке движеніє?" Ну, тут дід уже щось наплутав, а може, не дочув, бо трохи глухуватий. "Чи ніколи, чи на Миколи",— каже.
— В природі все можливе,— сказав Гайсин, але так, що не можна було розібрати, чи він серйозно говорить, чи іронізує.
— Звісно, на темних селян покладатися не можна,— сказав Пугало.— І піп, мабуть, підлив масла. А баби, як той зіпсутий телефон. Я про це хочу написати до газети. Про релігійні забобони. Як ви гадаєте. "Вісті" надрукують?
— Кожна тема, як палиця, має два кінці.
— Я вже розпочав. Хочете, почитаю?
Але в справу рішуче втрутилася Тамара Микитівна: