— Ляж, Гурію, отут на диванчику. Все це було як сон.
Гурій Андріянович ліг. Від подушки приємно пахло засушеними квітами. Мухи не лізли у вічі, крихти й лушпиння не валялося на підлозі, з стелі не звисали пасма павутини.
Гурій Андріянович заклав руки за голову і з задоволенням дивився на білі рукави своєї сорочки і на дбайливо заштопані носки на ногах. Він довго дивився на все це: йому хотілося сказати Любові Касянівні щось хороше, але слів не знайшлося; і, повернувшися на дивані, він задрімав, а далі й заснув.
Виявилося, що Любов Касянівна, як і Гурій Андріянович, любила життя, любила ходити в гості і в себе приймати людей. Дні, коли у них збиралися гості, були торжеством Гурія Андріяновича. Одягнений у вишиту білу сорочку, він ходив з світлиці в кухню поміж гостями, жартував, спинявся послухати розмови, докидав як коли й своє слівце і йшов до іншого гурту. Він був охайно поголений, підстрижений, моложавий. Хто раніш його бачив, казав:
— Як на світ народився чоловік!
Одного разу, коли у Гурія Андріяновича збиралися люди, щоб відсвяткувати іменини хазяїна дому, в розпал сходження гостей двері в кімнату відчинилися і туди зайшли один по одному Цибуля Денис, Луцько, Калістрат і Ярошенко. Ярошенко був напідпитку і, зайшовши в кімнату, відразу ж почав грати вальс "Дунайські хвилі".
Гурій Андріянович, побачивши своїх знайомих по закусочній, хоч прийшли вони і непрохані, від усього серця зрадів і почав представляти їх Любові Касянівні. Любов Касянівну бентежили припухлі очі Луцька і його неголене обличчя. Прихід в такому вигляді на свято означав явну неповагу до господарів. Однак, бачивши, як Гурій Андріянович по-дружньому їх всіх привітав, вона згнітила серце і постаралася з усім примиритися.
Всі четверо прийшли більше з цікавості, хоч, звичайно, й інші моменти відігравали свою роль. їм, а особливо Луцькові, хотілося зблизька роздивитися на Любов Касянівну, на вишиту сорочку Гурія Андріяновича, на знамениту гранчасту карафку і прославлену, таку ж саму гранчасту, золотавого блиску стопочку,— про це скрізь говорили на Солом'янці.
— Мені б тільки раз зблизька на неї подивитися, на Любов Касянівну, і все,— хвалився Луцько.
Він був лірик з натури і світ бачив лише з кращого боку. Денис був іншої вдачі, на речі дивився похмуро, лірики не визнавав і коли сідав до стола, то цікавився вмістом чарок, стаканів і стопочок переважно. Калістрат в цій компанії вважався за знавця жіночої статі, і Устина Купріянівна з закусочної завжди, коли він вмощувався, щоб обняти її, казала: "Доведуть вас ці фокуси колись до неприємності". Сьогодні Калістрат був настроєний опозиційно до Луцька, головне через те, що Луцько цілу дорогу говорив у піднесеному тоні про Любов Касянівну. Слухаючи його, Калістрат раз у раз повторював: "Казав сліпий, побачимо".
Любов Касянівна вийшла в кухню збуджена від багато-людства і хвилювання. Хоч їй вже було понад п'ятдесят, але в цю хвилину їй можна було дати щонайбільше сорок п'ять років. Одягнена вона була в чорну спідницю і білу батистову кофточку, прикрашену вгорі великою блискучою брошкою. Каштанове багате волосся її було гарно викладене великими хвилями спереду, а ззаду зібране у пишну корону. Окремі волосинки вибивалися з цієї корони, і, коли їх власниця ставала проти світла, вони відливали красивим темно-золотим блиском. На ногах у неї були нові туфлі на середніх каблуках і добрі панчохи, що робили натруджені її ноги акуратними і охайними. Голос у Любові Касянівни був грімкий, око велике й бистре. Колись воно належало жінці вогнистої вроди, але й тепер ще. в ньому спалахували живі вогні. Обличчя Любов Касянівиа гарно припудрила, і якщо біля вух крізь цю пудру підіймався густий пушок і окремі волосини, то це не збіднювало картини, а, навпаки, збагачувало її: зразу видно було, що жінка в літах і за життя бачила всячини.
Поява її засліпила Луцька. Було зрозуміло, що перед такою жінкою треба схилитися — і все! І Луцько схилив свою рудаво-сиву їжахувату голову і тепер бачив лише руки Любові Касянівни. На мить заплющивши очі, він уявив, як ці руки наливають Гурію Андріяновичу повну топазову стопочку, і серце його налилося до неї любов'ю і вдячністю. З усієї цієї картини Денис, навпаки, побачив лише пушок на щоках Любові Касянівни і великі жилаві руки. Після привітання, обернувшися до Калістрата, він сказав: "В се, як у людей, нічого особливого" — і знизав плечима. Калістрат же, оглянувши хазяйку, подумав: "Огрядненька собі,— але в цю ж мить, згадавши, що він в опозиції до Луцька, додав:— Але Устина Купріянівна куди поважніша буде!" Ярошенко нічого не думав, бо, привітавшись з господинею, глянув випадково через її плече у світлицю, і зір його в той самий момент спинився на знаменитій карафці. Вона до пробки була налита калганівкою, біля карафки на тарілках лежали оселедці, парувала гаряча картопля і червоніли купи смаженої риби в томаті. Ярошенко несамохіть облизався і відчув, що випити йому в цю мить закортіло до смерті. Він навіть зробив рух у той бік. Отак вони й познайомилися з Любов'ю Касянівною.
Почали сходитися гості. Прийшов Опара з жінкою, Григорій Пимонозич з жінкою і з дочкою, Коля і Фрося. Коли прийшла вже дваддять п'ять років як закохана пара — Іван Іванович і Женя,— відразу стало весело: Женя співала, танцювала, всіх торсала, викликала на танці.
Луцько придивлявся до нових людей, декотрих з яких він, звичайно, знав, але найохочіше все ж таки стежив очима за Любов'ю Касянівною. Отож коли всі вже вмостилися навколо стола і на мить стало тихо, він, увесь почервонівши, підвівся і, підносячи вгору золотисту стопочку, не спускаючи очей з Любові Касянівни, проголосив:
— За найдорожчу Любов Касянівну, від усього серця як за господиню дому цього.
Сказав він це щиро, та коли Денис похмуро зауважив, що перший бокал належить підіймати за іменинника, він розгубився, закліпав повіками, засіяними рудим ластовинням, і сів. І все ж цей тост сподобався Любові Касянівні. Вона простила промовцеві і його неголене обличчя, і запухлі очі й подумала: "Хіба знаєш, як кому живеться. Може, людині й шляху іншого не було?" І привітно глянула на Луцька. їй не треба було б цього робити, бо цей погляд її перехопив Ка-лістрат, що, як відомо, був сьогодні в опозиції до Луцька. Отже, перехопивши той погляд, він сказав без слів, адресуючи цю свою репліку Луцькові: "Ач який! Вліз у чужий дім і верзе казна-що". Ця мовчазна репліка забрала чимало сили в Калістрата, і, щоб підкріпитися, він простяг руку до чарки. Але, на лихо, сталося так, що біля цієї чарки стояв стакан, звичайний стакан, з якого всюди на світі п'ють чай, воду, ситро. Калістрат взяв цей стакан, спочатку подержав його, оглянув з усіх боків, потім підсунув його до карафки, налив по вінця, підніс до вуст, перехилив і випив до краплини.