Дійшовши до закусочної, Гурій Андріянович, а за ним і Опара уповільнили крок. Забачивши їх, заметушилися і Калі-страт з Денисом.
Опара спитав з чемності (але не з переконання, бо знав ціну отим Калістратам):
— Зайдемо?
Гурій Андріянович спинився, постояв секунду, ніби вагаючись, однак не зайшов. І Опара сказав Калістратові, який з закусочної вилетів надвір:
— Нічого не вдієш — перший день по одруженні. Відриваючи ноги від грунту, неначе на кожній з них висіло
по гирі, Гурій Андріянович і Опара рушили з місця і йшли так повільно, неначе назад їх тягла невидима нить, а вони пересилювали її. Тільки коли вони відійшли від закусочної, йти обом стало легше.
На розі вони попрощалися, і кожен пішов своєю дорогою.
"Чим-то мене нова хазяйка зустріне?" — думав Гурій Андріянович. Перша жінка здебільшого зустрічала його непривітно. На життя вона дивилася так, що Гурій Андріянович завжди був у чомусь винен. Він спочатку докладав усіх зусиль, щоб полагодити незгоди, але це не призводило ні до чого. Вимогам і прискіпанням жінки не було кінця й краю. Парубком і перші кілька років по одруженні Гурій Андріянович не пив, як не рахувати різних урочистих свят у сім'ї та в близьких знайомих. Але, зрозумівши, що з жінкою він до злади так і не прийде, почав випивати спочатку від горя, а потім від невлаштованості і за звичкою. Від цього в сім'ї пішли сварки. Вони озлобляли Гурія Андріяновича, і часто він напивався, щоб просто дошкулити жінці. Сцени, тяжчі одна за другу, траплялися мало не щодня. Згадавши про це, Гурій Андріянович несамохіть здригнув і, замість того щоб увійти в хвіртку, завернув у сусідній завулок, де він рятувався не раз за своє життя.
Провулок був вузенький, дерева поспліталися над ним гілками, утворивши низький зелений тунель, обгороджений від дворів старими трухлявими тинами, парканами, збитими з різнокаліберних дощечок та фігурних металевих аркушів з-під штампувальних пресів. І тини, і паркани, і живоплоти — все було пов'язане обривками вірьовок та дроту, звичайного і колючого, і такими ж самими обривками проводів та обтинка-ми дахового і обручевого заліза. Дірки в огорожах, які поробили собі собаки, коти й півні, місцеві господарки позатуляли старими шапками, побитою повстю з-під валянків, дірявими каструлями й рогожками. По дну провулка йшли глибокі колії, прокладені в грузьку пору. Через огорожі на вулицю звисало зелене гілля садових дерев, іноді випорскувала сюди ціла гілка з налитими бурхливими соками вишнями, а то навіть і яблуками та грушами. У бур'янах попід цими огорожами завжди ворушилися в сутінках тунелю якісь тіні, щось сопло, щось стишено сичало: "Сашко — уб'ю!"; чиїсь руки незримо тяглися до отих гілок, а коли якісь в'юнкі тіла прослизали в саме святая святих — за паркани,— тоді ззідти у зелений тунель долітало відчайдушне хекання і стриманий шелест садового листя. Інколи десь щось невчасно гупало об м'яку скопану землю, іноді гримав жіночий голос: "Піймаю, скину штани, віднесу до матері, вона всипле тобі, до нових віників пам'ятатимеш".
З тунельного завулка людина могла потрапити на Нижню вулицю першу, на Нижню вулицю другу і, нарешті, на Нижню вулицю третю 5. Далі за третьою Нижньою ішов яр з ковбанями, а за ними — гора. Гора ця вся поросла деревами й кущами, і не один літній вечір і ніч просидів тут Гурій Андріянович, і один, і з друзями, такими ж нещасливими, як і він сам.
Цього" разу Гурій Андріянович зробив по тунелю лише кілька кроків. Він отямився і, витерши лоба, який вкрився росою дрібнесеньких краплин поту, повернувся назад і зайшов у хвіртку. Рухи його були все ж якісь мляві, непевні. На душі було важко.
Як тільки він зайшов до ґаночка, двері хатини відчинилися. На порозі стояла Любов Касянівна. Вона привітно посміхалася і казала:
— Ну, здрастуй, здрастуй, Гурію, а я жду та на годинника позираю.
Вона була в гарному ситцевому платті, і з темного його тла впадали у вічі якісь сині тони. Зелень вишні і кручених паничів, що росли проти дверей хатини, зелень величезного куща жоржини, оці веселі сині тони вбрання і ясна блакить над двірочком — все якось злилося в одно і дихнуло в душу Гурія Андріяновича чимсь незнайомо милим.
Він зайшов у кімнату і — ахнув, всім єством, мовчазно, без слів. Відколи Гурій Андріянович жив у цій кімнаті, в ній панували лише похмурість і холод. Зараз кімната сяяла білістю, якось блищала. Блищала підлога, блищали насвіжо помиті шибки, свіжістю дихала ковдра, наволочки, ніжки стільців і спинка дивана. В голові у Гурія Андріяновича запаморочилося. Ще важкі почуття гнітили душу, а поверх них вже народжувалося щось світле і лагідне.
Гурій Андріянович стояв посеред кімнати, не знаючи, де діти свої руки і ноги. Він увесь був у заводському поросі, в плямах і розумів, що тут він не зможе ступити й кроку, щоб не залишити сліду.
— Іди митися,— сказала Любов Касянівна.
В кухні на низькій широкій табуретці стояла новісінька балія і біля неї відшароване відро з літеплом. На кілочку висів чистий рушник, вишитий стародавніми півниками.
Гурій Андріянович скинув робочий одяг, сорочку, став біля балії, і Любов Касянівна почала зливати йому теплу воду на руки, на шию, на голову. Незабаром він потонув у завірюсі мила, а коли кінчив умиватися, витерся, надів чисту сорочку і м'які домашні туфлі, йому стало остаточно по-святковому на серці.
Переговорюючись, вони повернулися у світличку. Тут на столі, засланому новою білою клейонкою, стояв уже готовий обід, виблискували начищені ножі й виделки, хлібниця з хлібом. Посеред всього цього підносилася вгору висока гранчаста старосвітська карафка, виточена з прозорого, як кришталь, скла, доверху налита горілкою, але не звичайною, а настояною на калгані. Карафка золотилася від променів, які пробивалися у вікно, на ній раз у раз спалахували веселі іскри, освітлювали грані скла і загасали.
Любов Касянівна відкрила гранчасту пробку, і золотистий напій полився в стопочки. Гурію Андріяновичу вона налила повну стопочку, собі — щоб тільки пригубити. Вони цокнулися і випили. І радість затрепетала в жилах Гурія Андріяновича.
Після обіду Любов Касянівна поклала маленьку, білу як сніг подушечку на бильце дивана і сказала: