— Коли ж ми далеко од вас живемо. Не диво, що мій панотець не їзде до вас в гості. А от, як тільки я перечув через людей, що Флегонт Петрович приїхав до Києва, то зараз і пішов до його з одвідинами, — говорив гість на ході, вступаючи в прихожу.
Отець Зіновій запросив гостя в світлицю. В світлиці поралась матушка, саме стирала з фортеп'яна порох. Вона вгляділа гостя й зараз впізнала ного.
— А! Левко! Слихом слихати — в вічі видати! Як ви виросли та вилюдніли! Я вас одразу впізнала, хоч бачила вас ще хлопцем. Ви з лиця мало й змінились, — промовила Ольга Павлівна, пильно оглядаючи гостя.
Левко Гнатович стояв серед світлині, рівний станом, широкоплечий, височенький на зріст та гарний з лиця. Він і справді скидався на Флегонта Петровича і постаттю, і лицем, тільки був дуже русявий, навіть білявий, з темно-русою борідкою та з ясними русими вусами. Але в його очі були темно-карі, достоту такі, як і в Флегонта Петровича. Тільки на вдачу він був веселий, говорючий, верткий та жвавий, багато жвавіший, ніж Флегонт Петрович.
— Сідайте ж та розказуйте за себе, за вашого панотця, за вашу матір, — просила матушка.
Левко Гнатович розказав за свого батька, за матір, розказав, що він вже на третьому курсі, вчиться на доктора і їде до батька на вакації. Але по дорозі заїхав побачиться і з ріднею, і з Софією Леонівною, бо вона запрошувала його доконечно заїхати на село й подивиться на її житло десь в школі, чи що.
— А де ж та школа? — нарешті спитав гість. — Цікаво б побачить, як там примостилась Софія Леонівна.
— Та вона ще не в школі, а пробував тим часом у нас, бо школа ще й досі не опоряджена, — сказав отець Зіновій.
— От тобі й на! — прохопивсь студент. — А я оце приїхав на гастролі в Микитяни, бо й я ж трохи артист. Я співаю в українському хорі Лисенка й часом виступаю на його концертах навіть в солах. Та й в оперному хорі я беру уділ вряди-годи.
— Ви ж наш гість і родич, такий самий, як і Флегонт Петрович, — сказала матушка. — Побудьте і в нас на гастролях. Це вам не завадить.
— Де ж це вони ділись, що їх обох не видко? Може, кудись поїхали в гості? — спитав Левко Гнатович.
— Та там десь у садку Флегонт чисте рушницю. Оце хоче йти полювать на качок, — сказав отець Зіновій. — Ходім лиш у садок, то й побачитесь з ним.
Вони усі повставали й пішли в садок. За хатою під старою гіллястою грушею дулею на лавці сидів Флегонт Петрович, а на столі лежала рушниця. Софія Леонівна ходила по стежці й ніби марила про щось на самоті.
— То це ви приїхали? Я чув, що загуркотіло в дворі, і думав, що, певно, приїхав якийсь сусід батюшка, та й не дуже цікавивсь, — сказав Флегонт Петрович, цілуючись з гостем. — Соню! — гукнув він просто в гілля. — А ходи лишень сюди! Приємного гостя маємо.
Прийшла Софія Леонівна і, вглядівши гостя, аж руки зняла вгору з дива.
— А! Левко! Таки додержали свого слова! — аж гукнула вона, йдучи доріжкою, і приспішила ходу, неначе підтюпцем побігла назустріч паничеві.
Левко Гнатович вхопив її за обидві руки й тряс їх довго-довго. Було знать, що в їх єднання та братерство було велике й щире.
— Ото яка шкода, що ми не можемо привітать вас у себе, в своїй дачі, цебто в школі! — сказала Софія Леонівна, примостившись на вузькій лавці рядочком з гостем.
— То вітатимете мене от тутечки під грушею. Хіба ж отут погано? Надісь тут краще, ніж там у вашій школі. А ви вже й забідкались? Га? Еге, так? — сказав гість.
При цих словах він ляпнув її в жарти по руці, що лежала на столі.
Софія Леонівна осміхнулась і з смішками зирнула на матушку: дивіться, мовляв, які в його дурницькі молодечі жарти! Але по її веселих очах було знать, що такі жарти припадають їй до вподоби.
Софія Леонівна розбалакалась з молодим студентом, жартувала, реготалася. Він докладав жартів і вряди-годи смикав її за руку, неначе залицявсь до неї або й женихався в жарти…
Поважний передніший тон у Софії Леонівни десь зник. Під грушею сиділа й теревені справляла з молодим хлопцем неначе не та поважна панія, що приїхала в дім отця Зіновія, а якась інша, і весела, і жартовлнва, що любе й жартувать з хлопцями, а може, й лицятись. Вважлива та кмітлива матушка зараз постерегла ятрівчині норови і вдачу своїм жіноцьким тонким розумом.
— Чи це ви, Флегонте Петровичу, йдете на полювання? Коли йдете зараз, то й мене візьміть з собою. Я люблю швендять по луках, — сказав перегодя гість.
— Хіба з ломакою підете на качок, бо в мене нема другої рушниці, — обізвавсь Флегонт Петрович.
— Та в мене в коморі десь валяється негоденна стара рушниця, — обізвався отець Зіновій. — Держу про всякий випадок: на злодіїв та розбишак, а то й на скажених собак. Часом лякаю ворон на вербах, бо ці хижі хапуни як занадяться в оселю, то помаленьку так і вищезнуть курчата й каченята.
— От і добре. Задля такого вловчого, як я, заваляща рушниця саме підхожа, — сказав гість.
Отець Зіновій пішов через двір до комори; забрязкав ключами, трохи потовкся та понишпорив у коморі. Щось звалилось і брязнуло об поміст; і незабаром вийшов на сонце з дверей комори, неначе з чорної продухвини, отець. Зіновій з старою заіржавілою, але добрящою рушничкою.
В садок поприбігали діти. Левко почав гратись з ними та бігать наввипередки по доріжках, неначе сам змалився й став дитиною. Діти повеселішали, почали реготаться, кричали, аж верещали. Софія Леонівна почала й собі сміятись. Один хлопець поліз на стару грушу, неначе кіт. Левко кинувся за ним в густе гілля, виліз на самий вершок груші й почав там кукурікать, а потім закував, як зозуля. Діти реготались ляскучим сміхом на ввесь садок.
— Ото пустує! Дійсно так, наче малий школяр, — сказала Софія Леонівна. — І йому не завадила б приставлена нянька або й різка.
— Та він і змалку був такий пустун, що "ходив на голові", як приказують на селі. Раз якось, як приїхали ми до його батька в гості, то він перекидався на ожереді соломи сторч головою так, що трохи не скрутив собі в'язів. Він, як то кажуть, якийсь ніби кручений вдався; часом було регочеться так, що аж спазми схоплять його в грудях, і ми даємо йому напитись криничаної холодної води, і тоді він трохи вгамується, а потім важко дише та одсапує, — казала матушка і чогось важко зітхнула.