Усі ввійшли у школу, огляділи здорову, довгу й світлу кімнату з олеографічним царським портретом на стіні, з старим, сливе чорним здоровим образом у кутку й з купою помальованих парт, складених одна на одну в кутку зали сливе до стелі. Огляділи й другу, меншу, кімнату, що була призначена задля їх спочивальні. Маша передніше за все огляділа піч у тісненькій пекарні. Кімнати були високі, вікна були здоровецькі, але стіни були обколупані, замазані та витерті од низу школярськими спинами, неначе туди заганяли худобу та вівці і худоба обшмульгала стіни боками та захвиськала замазаними хвостами. На помості було трохи не на палець грязюки, так що й дощок було не знать. Облупапа стеля скинулась на підрі з дощок десь у коморі або в возовні. На грубах чорніли розколини завширшки в палець, а од груб тхнуло якоюсь згарятиною, смалятиною й сажею.
— Школа висока й світла. Як її очепурить та опорядити, то вийде веселеньке літнє житло, — сказав Флегонт Петрович. — Взимку вчителі сидять тут у колошах, але теперечки, хвалить бога, літо.
— Авжеж, кімнати просторненькі й світлі. Я не дуже-то звикла до аристократичної обстави й з охотою ладна оселиться на якийсь час і в такому житлі, — обізвалась Софія Леонівна, обернувшись до господині, але по очах її було знать, що вона трохи ніби засмутилась. Вона хоч була лібералка й демократка, але ж тільки книжкова й теоретична, як міська людина. До практичних справ вона ще не прикладала своїх поначитуваних та десь почутих теорій та й не дуже квапилась до цього.
Хазяйка з цікавістю слідкувала за кожним рушенням, за кожним словом столичної панії й зауважила, що вона поводилась у всьому просто, натурально — і в розмові, і в рушеннях.
"Одже ж моя ятрівка поводиться зовсім-таки просто й природньо, як поводяться сьогочасні молоді панянки-лібералки. Це мені припадає до вподоби. З цією братовою й сама несамохіть якось поводишся просто, натурально, без остраху чимсь себе осоромити, чимсь собі пошкодить перед нею", — думала матушка, безперестанку кмітячи та назираючи за столичною гостею.
Ольга Павлівна Літошевська не була старосвітська проста матушка, але не була й новосвітська. Вона була людина перехідного часу, вчилась у повітовому місті в невеличкому пансіоні, трохи вміла грати на фортеп'яні й силкувалась, щоб вдержаться в усьому на вищих східцях культурності, не спуститись низько та не спроститься, як спрощується й недоброхіть спускається низько багато матушок і навіть паній-дідичок по селах.
— Чи чуєш, Флегонте, яка голосна луна йде в оцій порожній світлиці? Як голос гучить та гуде! Аж лунає попід стелею! — сказав отець Зіновій.
— Ото якби голос так лунав у театрі, як отутечки в порожній школі! Аж неначе самі стіни гучать та гукають! — говорив артист.
І справді, в порожній школі неначе гули стіни й лунали сволоки од голосної розмови. Діти ввірвались і собі в школу, розбіглися по кімнатах, кричали, реготались. Школа загула, ніби ожила, аж одляски йшли по сінях, по стінах та по пекарні. О. Зіновій завів якоїсь пісні. Його чудовий низовий, але гучний бас загув і приглушив дитяче голосне щебетання. Артист спробував якусь руладу на високих нотах. Ноти неначе фонтаном бризнули по усіх закутках. Отець Зіновій пустив низовим басом якесь; го-го-го! І його голос неначе покотивсь, як грім попід хмарами. А діти й собі почали дзявкать, верещать та перекривляти старших. Школа неначе заклекотіла гуками.
— Цур вам! пек вам! Перестаньте верещать! В мене вже аж у вухах шкребе! — крикнула матушка на всю просторну світлицю і ще й собі недоброхіть додала крику та зику.
Вона була слабка на нерви, не змогла довше видержати дитячого лящання й верещання й мерщій вибігла з школи.
А школа аж гула, аж дзвеніла. Артист затяг арію й залюбки виспівував її, ніби сам милувався міццю й гучністю свого оксамитового горьового баса. Дітям ця криклива іграшка була дуже сподобна. Вони ховались поза грубами в суточках та попід партами і все верещали, перегукувались та згукувались одно з одним, неначе погубились десь в лісі або в гаї. Артист витинав свій спів, неначе й не чув дитячого лящання. Отець Зіновій потягував низовим басом якесь го-го-го! Школа сповнилась гуканням, таким безладним та недоладним, неначе хтось одслонив віко в фортеп'яні й лупив з усієї сили по клавішах кулаками або ломакою. Очевидячки, діти бавились лящанням, як бавились і старші.
Софія Леонівна стояла серед світлиці, обсипана, ніби посипальниками на новий рік, тим галасом і згуками. І тільки осміхалась, її цупкі нерви видержували цей галас співаків, роздратованих гучністю порожніх горниць. Їй на одну хвилину навіть уявилось, що вони всі або знавісніли, або й показились, кинувшись на якісь чудернацькі співові жарти.
Нарешті й Софії Леонівні остогид той чудернацький несподіваний концерт. Вона вийшла з школи й почала розмовлять з матушкою. Тим часом жвава Маша огляділа піч, нагляділа дірки й зашкалубини, видряпалась з сінців по старій хисткій драбинці на горище, вгляділа в лежаку щілини й розколини, небезпечні для будинку, і за все розказала господині.
В той час співуни, наверещавшись донесхочу, повиходили з школи. Отець Зіновій обіцяв знов послати в волосну управу й нагадать волосному, щоб лагодив школу як-мога швидше.
— А ходім он на той горб! Побачиш, Соню, яка тутечки чудова місцина, та ще й дуже придатна до вловів. От де влови на качок та водяне птаство, так-так!
— Ну, за твої влови мені байдужісінько, — обізвалась Софія Леонівна, — про мене хоч би їх і не було. А коли місцина добра й придатна для цієї нісенітниці, то я з цим тебе поздоровляю.
Чимале село розкинулось на височенькому березі річечки Кам'янки, котра звалась так, певно, тим, що нанизу понад берегами витикались подекуди камінюки, і сама Кам'янка недалечке за селом вливалася в Рось серед скель. З чималого височенького взгір'я далеко за селом мріли горби, вкриті лісом і повиті ніби імлою. Між горбами на широкій низині лисніла чудова річечка, подекуди обставлена вербами та осокорами. А по другий бік села розстелялась в широких розложистих долинах низина, скільки сягало око, по один бік обрамована невисокими горбами, зарослими старим лісом. Зелені розложисті луки та сіножаті розстелялись, неначе зелений оксамит. По луках вилась гадючкою Кам'янка. Скрізь на луках лисніли мочарі та плеса, зеленіли ніби порозкидані нарізно вередливою рукою кущі верболозу та купи вільхи. Де-не-де виганялась вгору купа височезних осокорів, неначе на зеленій низині висли велетенські храми, повиті імлою.