Жінка в нижчих прошарках гетто така сама раба свого чоловіка, як індіянка-скво. Щодо мене, то я на місці тої жінки волів би ліпше бути індіянкою. Чоловіки економічно залежать від своїх хазяїв, а жінки від чоловіків. Як вислід — жінка дістає ті стусани, що їх чоловік мав би надавати своєму хазяїнові, і вона не годна нічим тому зарадити. Має діти, а чоловік же годувальник, то й не сміє вона засадити його до в'язниці, щоб самій голодувати "малечею. Якщо такий випадок потрапляє до суду, то рідко щастить домогтися свідчень: звичайно потоптана жінка заходиться слізьми і благає суддю відпустити її чоловіка заради діток.
Жінки перетворюються на верескливих мегер або занепадають духом і робляться покірними, мов собаки, втрачаючи рештки гідності й самоповаги та безоглядно поринаючи все глибше в безодню руїни.
Часом мене самого лякають мої узагальнення щодо масових злиднів у гетто і мені здається, що я стою занадто близько до картини і не бачу перспективи. В такі хвилини я вважаю за корисне вдатися до чужих свідчень, щоб довести самому собі, що то не просто в мене розходилися нерви й замакітрилось у голові. Фредерік Гаррісон[46] завжди справляв на мене враження людини стриманої та врівноваженої, і ось що він пише:
"Для мене принаймні досить є підстав засудити сучасне суспільство, як майже те саме рабство й кріпацтво, в разі назавжди закріпиться сьогоднішнє становище. А саме, що дев'яносто відсотків фактичних продуцентів багатства не мають хати, хіба що на тиждень; не мають ні клаптя землі, ні бодай власної кімнати; не мають ніяких цінностей, хіба що купу старого манаття, яке можна все вмістити на одному візку; тижневого заробітку їхнього ледве вистачає, щоб підтримати снагу в тілі, та й заробіток той непевний; мешкають вони здебільшого в таких закапелках, що добрий господар свого коня б там не поставив; від повних злиднів їх відділяє така тонка грань, що один місяць безробіття, хвороба чи які несподівані витрати — і вони вже лице в лице з голодом… Це звичайні умови, що в них живе пересічний робітник у місті й на селі, та ще нижче маємо чималий загін нужденних паріїв, охвістя промислової армії, — щонайменш одну десяту всього пролетаріату, нормальним станом якої є найжахливіші злидні. Якщо устрій сучасного суспільства має лишатися таким назавжди, то слід визнати цивілізацію за прокляття для величезної більшості людей".
Дев'яносто відсотків! Моторошна цифра! Одначе містер Стопфорд Брук, змалювавши страшний випадок з лондонського життя, вважає необхідним помножити його на півмільйона. Ось що він пише:
"Бувши помічником вікарія в Кенсінгтоні, я часто бачив, як цілі родини простували Гемерсмітським шляхом до Лондона. Якось я здибав там робітника з жінкою, сином і двома дочками. Довгий час вони працювали в одному маєтку на селі і сяк-так перебивалися коштом громадської землі. А тоді громадську землю поділили, в маєтку перестали потребувати їхньої праці і нещасливу родину спокійнісінько витурили з хати. Куди податись? Авжеж до Лондона, де, як вони гадали, роботи вдосталь. Вони мали деякі заощадження і сподівалися, що зможуть винайняти дві пристойні кімнатчини. Та в Лондоні їх зустріла невблаганна проблема перелюднення. За дві кімнати у більш-менш пристойному будинкові правлять десять шилінгів у тиждень. Їжа виявилась дорога й погана, і невдовзі їхнє здоров'я почало підупадати. З роботою сутужно, а платня була така, що незабаром вони залізли в борги. Гидотне середовище, темрява та довгі години праці тільки додали їм хвороби й розпуки, і вони подалися шукати дешевшого житла. В одному добре знаному мені дворі — справжньому розбійницькому вертепі, розсаднику невимовних страхіть, — вони винайняли за карколомну ціну кімнату. З роботою стало ще важче, бо лиха слава їхнього дому тяглась і за ними; і потрапили вони в лабета до таких, що висмоктують чоловіка, жінку чи дитину до останньої краплини за жалюгідну платню. А темрява й бруд, недобра їжа, хвороби й нестача води були ще дошкульніші, ніж доти; а середовище було таке, що позбавляло їх останніх решток самоповаги. Зелений змій прибирав їх до своїх рук. З обох боків двору, звичайно, стояло по корчмі. Туди вони й утікали, всі до одного, шукаючи притулку, тепла, товариства й забуття. І виходили звідти, ще глибше в боргах, з потьмянілою головою, з невтоленною жадобою до випивки, заради якої вони ладні були вчинити будь-що. А за кілька місяців батько опинився в тюрмі, жінка злягла, син — межи раклами, а дочки повіялись на вулицю. Помножте цей випадок на півмільйона, і то ще буде не вся правда".
На всій землі не знайти понурішого видовища, ніж цей "жахливий Іст-Енд", з його Уайтчепелем, Гокстоном, Спітелфілдом, Бетнел-Гріном і Воппінгом аж до Ост-індських доків. Барви життя тут і сірі й одноманітні. Все тут безпорадне, безнадійне, похмуре й брудне. Така річ, як ванна, цілковито невідома і здається чимось міфічним, як божественна амброзія. Самі люди ходять вкриті лепом, бо всяка спроба завести чистоту виглядала б на трагікомедію. Масний вітер доносить дивовижні запахи, а дош скидається більше на мазуту, аніж на чисту воду. Навіть брук і той вкритий масною плівкою.
Живе тут люд безбарвний і понурий, як і ті закіптюжені цегляні будинки, що простяглися на довгі милі. Релігія власне, обійшла їх стороною, і панує тут грубий, тупий матеріалізм, згубний для духу й високих поривань.
Колись кожен англієць хизувався тим, що його дім — фортеця. Але тепер це анахронізм. Люди з гетто не мають домів. Не знають вони, що то значить родинне життя, не розуміють його святості. Навіть муніципальні житла, де мешкають заможніші робітники, — це перелюднені бараки і нема там ніякого родинного життя. Це відбилося в самій мові тих людей. Батько, повертаючись із роботи, питає на вулиці свою дитину, де мати, і дістає відповідь: "В будівлі".
З'явилася нова людська порода — вуличні люди. Усе життя вони проводять на роботі й на вулиці. Мають барлоги та лігва, куди залазять тільки переспати. Назвати ті барлоги й лігва "домом" — значило б калічити мову. Традиційний мовчазний і стриманий англієць зник. Люди вулиці балакучі, галасливі, нервові й збудливі — це поки ще молоді. А постаршають — тупіють і чманіють від пива. Коли їм нічого робити, вони постають у тупій задумі, наче корови, що ремиґають. Їх можна здибати будь-де на вулицях, як вони стоять, втупивши погляд у порожняву. Прослідкуйте за ким із них. Стоятиме він так без руху годинами, і як уже ви підете, все одно стоятиме і вдивлятиметься в порожняву, геть цілком нею поглинутий. Грошей на пиво він не має, лігво в нього тільки до сну, — що ж йому робити? Він уже спізнав таємниці і дівочої, і жіночої, і дитячої любові і вважає їх усі фальшивими й минущими, як роса, нетривкими перед жорстокою дійсністю.