Я поспішив просто до себе в кімнату, переодягся і менш, як за півгодини, вже випарював у турецькій лазні мікроби та всяку іншу погань із своєї шкіри і шкодував, що не здатний витримати температуру у всі триста двадцять градусів.
Розділ X
"ПРАПОРОНОСЦІ"
"Носити прапор" означає никати всю ніч вулицями, і ось я, піднявши цього уявного прапора, вирушив на розвідини. Чоловіки й жінки цілу ніч снують усіма вулицями цього великого міста, але я вибрав Вест-Енд, у районі Лестерської площі, і став походжати від набережної Темзи до Гайд-парку.
Коли в театрах скінчилися вистави, періщив дощ, і для пишно вирядженої публіки, що висипала з театральних під'їздів, забракло кебів. На вулицях екіпажів було повно, та здебільшого вже зайняті. І тут я побачив відчайні спроби обідраних чоловіків і хлопців заробити собі на нічліг, роздобувши екіпаж для заможних леді й джентльменів. Слово "відчайні" я вживаю цілком свідомо, бо ці безпритульні бідолахи ризикували вимокнути до кісток, сподіваючись заробити на постіль; і більшість із них, як я зауважив, таки вимокла, при тім нічого й не заробивши. Ну, а ходити в негоду нічними вулицями в мокрому одязі та ще й надголодь, тиждень, а то й місяць, не куштувавши м'яса, — це вже на межі людської витривалості. Ситий і добре зодягнений я одного разу подорожував був цілий день, коли спиртовий термометр показував сімдесят чотири нижче нуля — тобто сто шість градусів морозу (це на Клондайку); і хоч мені й довелося сутужно, але то була просто абищиця супроти страждань тих мучеників голоду й холоду, що цілу ніч мусять "носити прапора" у благенькій та наскрізь промоклій одежині.
Коли театральна публіка роз'їхалася по домівках, на вулицях зробилось дуже тихо й безлюдно. Тільки всюдисущі полісмени блимали своїми потайними ліхтариками в під'їзди та завулки, та безпричальні чоловіки, жінки й дітлахи ховалися від дощу і вітру під захисток будинків. На Пікаділлі, одначе, було не так, щоб зовсім порожньо. Тут тротуари звеселяли гарно вбрані жінки без кавалерів, і більший, ніж деінде, рух та пожвавлення саме й викликалися процесом шукання супутника. Та близько третьої останні з тих жінок пощезали і тоді вже зовсім затихло.
О пів на другу злива ущухла, і дощ набігав тільки вряди-годи. Безпричальники повилазили з-під захисту будинків і посунули на всі боки, щоб розігнати кров та зігрітись.
Одну стару жінку я помітив ще звечора, як вона стояла на Пікаділлі недалеко від Лестерської площі. Мала вона так років п'ятдесят-шістдесят, але вже була цілковита руїна, їй, здавалось, бракувало й глузду, і сил, щоб сховатися від дощу, або хоч іти, і від часу до часу вона отупіло застигала на місці, — чи не поринаючи в спогади про минулі дні, коли була ще молода і в жилах її текла гаряча кров. Та нагоди такі випадали не часто. Її проганяв кожен полісмен, і пересічно доводилось підганяти її разів шість, аж поки вона передибувала на дільницю іншого полісмена. Близько третьої години вона добрела вже до Сент-Джеймс-стрітг а коли пробило четверту, я побачив, що вона міцно спала, притулившись до залізної огорожі Грін-парку. Тут знову пороснула злива, і вона мала, звісно, вимокнути, як хлющ.
Тепер, сказав я сам до себе о першій ночі, уяви, що ти бідний хлопчина, і опинився ти в Лондоні-місті без пенні за душею і що завтра ти муситимеш шукати роботи. Ти, отже, повинен трохи поспати, щоб мати силу на ті пошуки і на саму роботу, в разі її знайдеш.
1 от я сідаю на кам'яних приступках якогось будинку. За п'ять хвилин, бачу, на мене дивиться полісмен. Очі в мене широко розплющені, так що він тільки щось буркнув і пішов далі. За десять хвилин голова моя опустилась на коліна, я вже дрімав, і той самий полісмен брутально звелів мені: "Ану ти, забирайся!"
Я забрався. І, як і та стара жінка, забирався ще не раз; бо тільки я де задрімаю, як полісмен уже тут наче вродився і жене мене далі. Невдовзі, облишивши надію поспати, я зійшовся з одним молодим лондонцем, котрий побував у колоніях і шкодував, що вернувся звідти. Раптом я помітив відкритий під'їзд, що вів до будинку й губився в темряві. Вхід перекривала низька залізна брама.
— Слухай, — сказав я, — ану перелізьмо, бодай виспимось досхочу!
— Що? — відсахнувся він. — Схотів на три місяці засісти? Знайшов дурня!
Ще пізніше я проходив повз Гайд-парк з молодим хлопцем років чотирнадцяти-п'ятнадцяти. Був він довгов'язий, очі йому позападали, і весь такий хоровитий.
— Махнімо через паркан, — запропонував я, — заберемось у кущі та й виспимось. Бобики нас там не знайдуть.
— Еге ж, — відказав він. — Там у парку є сторожі, і вони засадять нас на шість місяців.
Гай-гай, не ті тепер часи! Підлітком доводилось мені читати про бездомних хлопців, що сплять під дверима будинків. Це вже стало якоюсь традицією. Ця стандартна ситуація безумовно ще добру сотню літ траплятиметься в книжках, як літературний штамп, але в житті такого вже не побачиш. Є двері будинків, є й хлопці, та щасливого поєднання тих і тих уже не буває. Під дверима порожньо, бо хлопці ночами не сплять, а "носять прапор".
— Я сховався був під "арками", — понуро нарікав інший юнак. ("Арки" означало берегові бики мостів через Темзу). — Я сховався був під арками, коли саме періщило найдужче, аж приходить бобик і витурює мене. Я знов туди вертаюсь, і він вертається теж. "Гей, ти, — каже, — що тут робиш?" Тож я мусив піти, але ще сказав йому: "Думаєш, я хочу поцупити цей падлючий міст?"
Між "прапороносцями" Грін-парк славиться тим, що відчиняє свої ворота раніше за інші парки, і в чверть на п'яту ранку я ввійшов туди разом з багатьма іншими бідолахами. Знов задощило, але, змучені нічним ходінням, люди попадали на лавки й одразу ж поснули. Багато хто простягся на зовсім мокрій траві і знеможено спав просто під рясним дощем.
А тепер я хочу покритикувати сильних світу цього. В них сила, і вони можуть наказувати все, що їм заманеться, але я набираюся духу критикувати ці їхні сміховинні накази. Вони змушують безпритульних цілі ночі тинятися по місту. Женуть їх з під'їздів і замикають від них парки. Очевидно, все це робиться з наміром позбавити їх сну. Ну, гаразд, влада має право позбавляти їх сну і взагалі, чого завгодно; але нащо ж вона тоді відчиняє ворота парків о п'ятій ранку і пускає туди безпритульних, даючи їм змогу спати? Якщо вона таки має намір позбавити їх сну, то навіщо тоді давати їм спати по п'ятій ранку? А якщо влада не має такого наміру, то чом не дати їм виспатися ще вночі?