Я про людське око поплюскав на себе трохи цієї підозрілої рідини і поквапно стер її рушником, мокрим від чужих тіл. Не відлягло мені й тоді, коли я побачив спину одного бідолахи, геть закривавлену покусами паразитів та відплатною чуханиною.
Мені видали сорочку, — мимохіть я подумав, скільки ж то бідолах одягали її до мене, — і з парою коців під рукою я подибав до спальні. Це була довга вузька кімната, перетята двома низькими залізними штабами. Між цими штабами було натягнуто навіть не гамаки, а просто кусні парусини, шість футів завдовжки і менше двох футів завширшки. Це — наші постелі, і висіли вони шість дюймів одна від одної і яких вісім дюймів над підлогою. Найбільш дошкуляло, що голова була трохи вище ніг, і тому тіло весь час зсовувалося вниз. А що ми всі висіли на тих самих штабах, то найменший порух одного розгойдував усіх інших; тільки я задрімаю, хтось обов'язково заборсається, вибираючись на вихідну позицію, і знову розбудить мене.
Не одна година минула, поки я здолав заснути. Нас повкладали ще о сьомій, а дитячий гамір на вулиці не вгавав майже до півночі. Смерділо жахливо, аж до нудоти, уява моя розбурхалася, а тіло так нестерпно свербіло, що я мало не до божевілля доходив. З усіх боків сопіли й хропіли, наче це рохкала якась морська потвора, а кілька разів ми всі прокидались від чиїхось кошмарних вигуків та зойків. Під ранок мене розбудив пацюк, чи щось таке подібне, що вмостилося в мене на грудях. Нагло прокинувшись і ще не прийшовши до тями, я зняв такий лемент, що розбудив би й мертвих. Живі, в усякому разі, попрокидалися і добре вибатькували мене за нечемні манери.
Але, нарешті, ранок настав і о шостій годині сніданок — хліб та сьорба, які я віддав іншим. По тому нас розіслано по роботах. Одних — підмітати, інших дерти клоччя, а вісьмох, поміж них і мене, погнали під конвоєм через вулицю до уайтчепелського шпиталю виносити сміття. В такий спосіб ми розплачувалися за сьорбу та парусину, і хто-хто, а я напевно переплатив у багато разів.
Хоч нам і доводилось виконувати найогиднішу роботу, але наш гурт мав це за щастя, що нас вибрали саме сюди.
— Не торкайся до цього, приятелю, сестра каже, що тут смертельна зараза, — застеріг мене напарник, коли я настановив мішок, щоб він туди вигріб сміття з цеберки.
Ті цеберки виносили з палат для хворих, і я запевнив сусіду, що не збираюся ані сам торкатись до сміття, ні дозволити, щоб воно мене торкалося. Однак мені довелося віднести той мішок, а потім ще й інші, п'ять прогонів сходами вниз і вивалити їхній вміст у смітник, де це гниляччя хутенько збризкували міцним дезинфекційним засобом.
Можливо, за цим усім криється мудре милосердя. З тими злидарями в шпичаках, на дармівщині та на вулицях, самий тільки клопіт. Нема з них пі зиску, ні пожитку нікому, навіть їм самим. Вони тільки захаращують землю, і краще їх здихатися. Труднощі надломили їх, харчу перепадає їм обмаль, тому зараза чіпляється до них перших і мруть вони найшвидше.
Самі ж вони вважають, що суспільство навіть прагне випхати їх у небуття. Ми якраз проводили дезинфекцію біля трупарні, коли над'їхав спеціальний віз і на нього звалили п'ять трупів. Розмова перекинулася на "білий трунок" і "чорну мікстуру". Всі вони, як виявилося, тої думки, що в шпиталях бідака, чоловік то чи жінка, коли він надто комизиться або коли на ладан дише, просто "сплавляють". Тобто невиліковним та суперекуватим дають дозу "чорної мікстури", або "білого трунку" і — мандруй на той світ. Байдуже, чи насправді воно так. Важливо, що вони цього певні і навіть вигадали спеціальні вислови для своєї певності — "чорна мікстура", "білий трунок", "сплавити людину".
О восьмій годині ми пішли вниз у підвал шпиталю, куди нам принесли чаю та лазаретних недоїдків, навалених га-мусом на здоровенній таці. Чого там тільки не було! Недогризки хліба, сала, жирної свинини, підгоріла шкіра із смажених ніжок, кістки — все це побувало в руках і в роті у пацієнтів, що слабували на найрізноманітніші хвороби. В цій мішанці завзято бабралися злидарі — перевертали ті кавалки, розглядали, відкидали їх чи видирали один одному з рук. Бридко було на те дивитися. Чисто свинота! Але бідолахи ж були голодні і жадібно лигали ці покидьки. Коли вже вони не могли більше подужати, то позав'язували залишки до своїх хустинок і позасовували за пазуху.
— Якось-то був я тутка раніше, і найшов там-о — що б ти подумав? — цілу купу свинячих ребер, — сказав мені Рудько. Під "там-о" він розумів місце, де вивалювали та дезинфікували покидьки. — Реберця були куди твоє діло, а м'ясива на них ого-го скільки; я за ті ребра та ходу через ворота на вулицю, дивлюсь, кому б віддати, а на вулиці, як на те, ні лялечки. Я гасаю туди-сюди, чисто, як ошалілий, а наглядач за мною, думає, що я драла хочу дати. Та все-таки я встиг якійсь старій тицьнути все те у фартух, ще заким він мене злапав.
О Благодійносте, о Філантропіє! Благоволіть спуститися в шпичак і повчитись у Рудька. На дні Прірви він дав зразок щирого альтруїзму, що не поступиться найвищим його проявам поза Прірвою. Рудько вчинив чудово, і навіть коли стара жінка підхопила яку заразу від того "ого-го скільки м'ясива" на свинячих ребрах, то все одно це було чудово, хоч, може, не так дуже. Та найзнаменніше в усьому цьому інциденті те, що бідолаха Рудько зробився "чисто, як ошалілий", уздрівши, що гине дурно стільки їжі.
За правилами, злидар мусить пробути в тимчасовому відділенні дві ночі й день; але я вже надивився досить для своїх цілей, розплатився за сьорбу та парусину і налагодився накивати п'ятами.
— Слухай-но, давай зірвемось відси, — сказав я одному з своїх напарників, показуючи на відкриті ворота, де в'їхав віз по трупи.
— І залетимо на два тижні в буцигарню?
— Та ні, залетимо подалі куди-небудь!
— Е, я сюди прийшов віддихнути, — байдужно промовив він, — Ще ніч покимарити по-людському мені не завадить.
Решта була тої ж думки, і мені довелося "зірватись" самому.
— Більш тобі тут нічліг не світить, — застерегли вони мене.
— За це не бійтеся! — відказав я з незрозумілим для них запалом. Тоді війнувся через ворота, ноги на плечі — і ходу вулицею.