Тепер і Груня дивилася в проріху в стрісі, і її нижня губка дрібно тремтіла, й вона до крові прикусила її, й вчепилася руками в його важку тлусту руку. Й кілька днів не було поміж них ніяких любощів, а після того, як татари хотіли заарканити Груниного батька, обоє сполошилися й вирішили перемінити сховок. Грунині батьки знали, що їхня дочка переховує козака й кого саме, либонь, се їх і заспокоювало. Груня пропонувала Сидору одкритися перед ними до кінця й попросити в них благословення, але Сидір виклав значні резони: "Не оддадуть вони тебе за мене зараз… Нема в мене нічого… А надто оце… дейнецтво. Я мовби там не був, а мовби й був… Нехай трохи перемежениться…" Груня мусила погодитися. Вночі вона відвела його в ліс на Вовкове, на свій сінокіс. Вовкове — це луг за лісом, у лозах і вербах, диких грушах та берестах, болітця та грудки, на одному з таких грудків стояв плетений лозовий набитий сіном курінь, а довкола нього — з десяток копиць. З куреня легко шаснути в лози.
… Вони лежали в зручному, витовченому в сіні кублі на старій киреї, яку принесла Груня, бавилися любов'ю. Груня впивалася своїми тонкими губами в товсті Сидорові губи й завмирала так, а потім вони, тісно притиснувшись тілами, починали розгойдуватись, вигойдували одвічний, немислимий танок кохання, й ноги їхні перепліталися, й тіла зливалися в одне, й медялася, паморочилася Грунина голова, і все ж кожного разу, в останній момент вона відсахувалася, впиралася кулачками Сидорові в груди, підтискала ноги до живота. Це був божевільний крутіж, — солодкі муки любові, хитавиця над прірвою і відчайдушний ривок на волю–неволю.
…І все тіло налилося солодкою імлою, медяниста мука поплинула по жилах, й перехопило подих, і вже не стало сили — вигоріла вся, википіла, — обезволило, й не ворухнути ні рукою, ні ногою, і тільки солоний присмак на вустах та щось кругле, золотисте, неначе пасхальна крашанка, у свідомості. Політ від землі в небо — крізь солодощі муки й пекельний біль.
…Той біль пронизував її ще не раз, вона чувала від молодиць, що спершу є тільки він, але в неї було інакше: і біль, і мука, й невситимість насолоди, яка забирала її геть усю, без решти. Й над усім тим (по дорозі додому) — лячне, студене, моторошне — що ж буде далі?
Перед тим, як від'їхати з Полтави, Матвій ще раз збігав конем до Жуків, навідав Мокрину та племінників, привіз їм гостинців. Від Супруна не було ніяких вістей, і Мокрина термосувалася душею, Матвій її заспокоїв: не подає звістки, то й добре, десь надійно сховався, серед полонених, похапаних його немає, нехай сидить у своєму сховку, як миша у норі. Перемежениться (ниньки те робиться швидко) — потихеньку вийде.
На вулиці його зупинив Овсій Качуренко. Ще раз подякував за рятунок і, дивлячись у землю, запитав:
— Цей, твій годованець, що він за людина?
Матвій здивувався:
— А на хворобу він вам?
— На хворобу чи не на хворобу… Либонь, коб не став моїм зятем. Ниньки в лісі ховається, Груня йому туди їсти носить.
— У лісі? — ще дужче здивувався Матвій.
— Еге ж… Скажи мені: вельми він у пушкарівську збродню закалявся?
До сьогоднішнього дня Матвій не знав, куди подівся Сидір, і ось така новина.
— Та вважайте, що не закалявся… Випив трохи горілки з пушкарівцями, побродив на сходках. Я довідувався: на валу він не був і біля обозу також. — Казав не всю правду — одводився.
Качуренко й далі не підводив очей, здавалося, він розглядає свої збучавілі, з чорними волоками постоли.
— А ти… йому щось даси? Хоч волів пару? Матвій подумав.
— Мабуть, дам.
Аж тепер Овсій підвів тривожні, в червоних прожилках очі.
— Так подавати йому рушники?
Колюча хвилька прокотилася по Матвієвому серцю. Ось коли він може спекатися Сидора. Легко, без мороки. Кількома словами поради Овсієві. Але щось і заломилося йому в грудях. Знав Качуренка як вшетечного чоловіка, хорошого господаря… Візьме гріх на душу. Журавка мовчав.
— Ну ти, якби була в тебе дочка, оддав би її за нього? — допитувався Овсій.
Матвій зітхнув.
— Не оддав би.
— Чого так?…
— Довго розказувать… Але… дивіться самі.
Качуренко вдарився в поли:
— От мені лихо. Я й сам… Коли мене татарин тягнув на аркані, Сидір сидів на сіні і жирував з моєю дочкою. А тепер… Ще піде по селу неслава. Що ж мені робити?
— Не знаю, — щиро відказав Матвій.
Гетьман ходив стривожений, з прихмареною душею: одну хмару з душі звіяло, другу принесло, один камінь з неї звалився, другий наповз. Донедавна йому здавалося: щойно переможе Пушкаря — позбудеться всіх тривог, усіх клопотів, закозакує на безвік. Пушкаря переміг — йому принесли на списі ворохобну голову, а Барабаш утік під Прилуки до Ромодановського, й той прикрив його полою свого каптана; князь наказував Виговському прибути до нього, а Виговський гостро відказував його посланцям: "Такого ще не бувало, щоб козацькі гетьмани ходили під царськими холопами", Ромодановський скаженів, похвалявся злапати гетьмана й приволокти у свій табір на аркані. Гетьман Ромодановському писав, щоб той вибирався геть з України.
Тим часом від'їхав з Києва до Москви Бутурлін, який мав хоч якесь порозуміння з українцями, трохи знав українські звичаї, на його місце прибув з військом князь Борис Шереметьев — куцомислий, бундючний, недобрий, і одразу потягнув шворку у свій бік. Виговський опинився поміж двох вогнів — шереметьївського та ромодановського, у які підкладали дрівця й недавні пушкарівці та барабашівці. Непокоїли гетьмана й кримчаки, він відвів їх у Полузор'я, під Стасівці, але вони не трималися там, розбігалися ватагами по Полтавщині, брали полон.
Кругом непевність, хитавиця, неясність. Хотілося з кимось порадитися і не мав з ким — влада не знає дружби, один угорі, другий внизу, — яка там дружба, і все ж згадував, як зачинявся з ним покійний Хміль і вони шепотілися до світанку, гетьман потягував густе вино, Виговський пив березовий сік, й перетрушували вдвох січку буденності, й знаходили в ній приховані цвяхи — викидали. Він такого чоловіка не має. Здебільшого бачить довкола себе людей маленьких, хитрих, над якими вознісся і які його бояться, сподіваються на винагороди, намагаються відгадати, що думає він сам, і підтакнути, віддалилися навіть ті, що допіру були найближче, вони ще мовби на дружній нозі, мовби кажуть в очі правду, але лише ту, якої йому хочеться, й помаленьку лестять, хитрують. "Мудро, мудро, гетьмане, кажеш, а я й не додумався до такого". Гаразд, що він не піддається на лестощі. Хоч у світі немає людини, яка б не піддалася на них, не повірила у власні чесноти, які в ній знаходять, не утвердилася в достоїнствах, перед якими схиляються. О, то страшна омана, яку не вдалося оминути нікому. Є біля нього вірні йому люди, але або несамостійні, як Зарудний, або безпечні, ворохобні й прямі, неначе хвіст у хорта, коли йде по сліду, як Богун, чи ж надто хитрі, лукаві, як Тетеря, й почував, що варто йому зробити один необережний крок, і віддані можуть одхитнутися, а байдужі не прихилитися. Надто тяжкий час, надто розв'южено довкіл. Поспільство — неначе кваша, бродить, кипить, переливається, немає справжніх святинь, немає справжньої віри, Україна наскрізь пронизана супротивними вітрами. З усіх сторін трублять лудовані голоси, обіцяючи панське життя в обмін на свободу, й багато людей вірять тому, згодні на будь–чию кабалу, аби були цибуля та юшка, аби не мислити, не клопотатися самим про свою вітцівщину; шумить у головах чужоземний хміль, плутаються з власними чужі слова, які вже також здаються власними, кожен поспішає перетягти ближнього у свою віру, а якщо той, другий, приймати тієї віри не хоче, намагається потяти його. Ніхто нікого не слухає, визнає лише одну правду, одне, власне, право. Зібралося п'ятеро–шестеро в шинку й замість погомоніти ладком про воли половії та про ячмінь вусатий, як бувало колись, ліплять одне одному в вічі москалів, ляхів, литвинів, виговців та пушкарівців, а по тому ще й повчіплюються в чуби, порозквашують носи, повибивають зуби. Бог того не бачить, диявол торжествує. У світі все особисте, бо такими є народження і смерть, воли і обори, болячки та хвороби, радощі й горе, ми тільки кажемо, що служимо істині, громаді, ми служимо собі, лише іноді обманюємо самі себе. Ми крихкі й минущі, як мітлиця, яка сьогодні вивелася, а завтра впала на землю й згинула, лишивши по собі послід нової мітлиці. А якщо все минає, то для чого воно? Для чого? Стільки любові, пристрасті, злоби перекипає в ніщо, чи воно хоч щось принесло людям, піднесло їхній дух, зробило кращими душі?! Гай–гай! Дух занепадає, душі міліють. Тоді чи правильно зробив, що взяв до рук булаву — владу над тисячами душ, — ще й допинався її; справді віриш, що мудріший, розважливіший за інших, що виведеш їх з повинутого туманом байраку на світло? Вивів… з Полузор'я!