Гроза тривала далеко за північ, і весь цей час Журавки стояли на колінах і молилися. Затихала гроза, й затихали діти, засинали тут же, на долівці. Матвій допоміг Мокрині повідносити їх на піл. Заснув і сам на лаві міцним сном й крізь сон чув, мовби щось шкрябало у двері, й чув також, як виходила надвір Мокрина, а коли вернулася, не чув. Уранці запитав, що то було, й братова відказала — твій Сидір.
Матвій ошелешено витріщився на неї, й тоді здивувалася Мокрина — хіба він не знає, що Сидір ще в середині квітня прибився до них і був разом з Супруном у його сотні… Він прийшов до Супруна, але, довідавшись, що його немає, що тут ночує Матвій, заходити до хати не захотів.
Матвій сховав кахиканням своє замішання, а сам подумав, що й Сидір ниньки випав з узаконеного світу. Подумав без зловтіхи й жалю, але майнула й чорна ниточка — це знову мені на лихий карб — пушкарівець з мойого дому. А діти заглядали йому в очі, тислися й далі до нього, чули біду маленькими сердечками, шукали захисту. Світ розкручувався довкола Матвія — нехитрого й нелукавого, трохи хитрого й трохи лукавого, розносив по своїх темних шпаринах одних і наближав інших, щоб потім знову відкинути їх.
Матвій поснідав незмінною стравою цієї хати — кулешем, трохи розраяв Мокрину (вона дивилася на нього мовби трохи з докором, хоч у тому, що Супрун пішов небезпечною стежкою, його вини не було, але так вже влаштовані люди, що все–таки на комусь мусять вину бачити, і з надією, що його ятрило найдужче, справдити надію було не в його силі та волі), вивів кобилу. Й саме тоді пролунав відчайдушний крик у Качуренків, сусідів, і тупіт, і щось схоже на гарчання — хтось там термосувався, хтось там вчиняв шванку. Матвій накинув повід на кілочок тину, пішов туди. Ворота до Качуренків розчинені, на подвір'ї тупцювало троє — двоє піших і один кінний. Кінний — татарин і ще один татарин спішений, котрий тягнув за налигача гулу Качуренкову корову. Розчиненою була й кошара, і з неї вигнано з десяток овечок — в ці дні люди не випускали товар на пастівник, боялися татарської займанщини, тримали вдома; татарин тягнув налигача до себе, Овсій Качуренко — сивий, вже під шістдесят, але ще дужий і рославий (Качуренків син ошивався на Січі — погано жив із жінкою, а тоді покинув, при старому лишилася дочка) — до себе, корова нагнула голову й волокла їх обох назад до хліва. Татарин — молодий, звіроокий, у лисячій шапці з довгими, до пояса, вухами, щось дзиґотів крізь стиснені зуби, раптом стрибнув уперед і деменув старого в груди, але той встояв, повів кривавим оком і враз, коротко розмахнувшись, зацідив нападника по зубах, відкинувши ударом на тинок, котрий затріщав; напівлежачи на тинкові, татарин вихаркнув з рота кривавицю, тицьнувся вперед, але Качуренко огрів його кулаком по голові й той присів до землі, та в цю мить (Матвій теж не згледівся, як те сталося) свиснув у повітрі аркан, петля змією звинулася на зморшкуватій шиї. Татарин не міг в тісному дворі збочити конем, поволокти старого, вперся обплутаною реміняччям ногою в стремено, потягнув аркан руками, й Качуренко захрипів, двічі дибнув уперед, хапаючись долонями за волосінь. Все сталося в кілька митей, Матвій наспів вчасно, він вихопив шаблю й брейонув нею по аркану. Упав Качуренко, заточився в сідлі татарин, щілинами очей різонув по Матвієві, кинув руку до сідла, де висів сагайдак, але Матвій лівою рукою потягнув пістоля. Татарин загарчав по–звіриному, проте руку від сагайдака прийняв. Безмірна лють кружляла в його очах, безмірна дикість диміла з них, одначе пострах смерті був дужчий, дикі степовики вміють гамувати себе, татарин щось продзиґотів — його розкосі лисячі очі сіяли іскри — й торкнув коня коліньми. Проведений дулом Матвієвого пістоля, виїхав за ворота, за ним вивів свого кошлатого степового бахмета й другий татарин, за ворітьми скочив на коня, пригрозив червоним кизиловим клювалом: мовляв, ми ще порахуємося; розхлюпуючи калюжі, вершники помчали вподовж вулиці. Качуренко важко хекав, тупо дивився вслід татарам. Матвій пішов до свого коня.
Увечері він влучив хвилю й сказав гетьманові, що татари грабують людей (чув про те вже й від інших козаків), але Виговський йому нічого на те не відповів, ковзнув невидючим поглядом і пішов у свій покій.
Коли дейнеки виметнулися з Полтави і напали на обоз, який "застряг" між Жуками та Рибцями, Сидір з ними не побіг. Якийсь час хилитався на краю козачої лави, а тоді добре втопканою стежкою повернув на Жуки. Вони вже давно манили й вабили його, власне, вабила Груня — сонячною, соняшниковою, котра снилася йому, усмішкою, солодощами налитого дівочою зрілістю тіла, конозистістю й доступністю водночас; не раз йому вчувався її співучий голос. Та й настирилися йому ярепенисті дейнеківські сходки, похвальби та погрози, пересвари за уряди; хоч він і вписався в сотню, однак мало вірив, що засягне там чогось значного собі. Й бачив, що немає ладу у Пушкаревому війську, ворог обступив Полтаву, а козаки тиняються п'яні по вулицях, на валу шкварить джинджируху троїста музика, заохочує до бою, й тут же, під валом, під східцями справляють велику та малу потребу козаки, сморід стоїть — не продихнути. І в самому уряді полтавському також сморід — дали дейнеки владу, кому самі схотіли, й самі ж її однімають, видирають, не знають, що з нею робити, і все йде через пень–колоду. Але покинути Полтаву не випадало: з початком облоги з міста нікого не випускали. І ось тепер така нагода сама йшла до рук.
Сидір ускочив до обпаленого осінніми вітрами міднолистого вишняку в садочку Качуренків, як забахкали постріли. З натопканих сіном вишок, куди його запровадила Груня, прорвавши стрілок, вони бачили дорогу між Жуками та Рибцями, власне, бачив Сидір, а Груня виціловувала його розпахнуті волосаті груди та шию, він навіть спробував відтрутити її: "Там он стріляють, війна"; "А що мені війна, — відказала Груня. — Нехай б'ються, нам яке діло. Мені аби ти був зі мною".
Сидір бачив, як утікала охорона обозу, як припадали дейнеки до барил і бочок й навіть обливалися брагою, й занервувався, й пошкодував, що поспішив у Жуки, може б, і сам чимось запомігся в тому обозі, а що вже напився б донесхочу, то напевне, але небавом запримітив косо летючу козачу лаву, а далі й татарську, й затремтів увесь, затіпався, аж Груня сполошилася: "Що з тобою?" — "Он що! Там і я міг бути!"