— Нарешті! А ми вже турбувалися,— в один голос вимовили старі.— Звідки? Чому від Дніпра?
— Звідки? — втомлено протягнув Лев.— Справді, хочете знати звідки? — спитав він, обводячи всіх померклим поглядом синіх очей.— 3 Лисої гори... а чому від Дніпра? В саду походив трохи...
Ганя, яка була підвелася назустріч чоловікові, знов відкинулась в крісло. Старі злякано переглянулися. Василь підвівся і наче хотів щось спитати, але, роздумавши, відійшов в куток балкона.
Опам'ятавшись, Ганя встала, тихенько підійшла до чоловіка і обхопила його голову.
— Левку...
— Ганнусю, добривечір. А все-таки — яз Лисої гори. Там, знаєш, ми людей вішали. І аж вісім, знаєте,— додав він, обводячи всіх очима, які враз заблищали синіми вогниками,— аж вісім душ за одну хвилину. Ха!
Він хитався, весь блідий, з розширеними очима. Ганя стояла проти непорушна.
— Сядьте, заспокойтеся,— стурбовано просила Олександра Василівна.
— Я не впаду, не бійтеся. Може, думаєте, що я п'яний? Ні, я нічого не пив, хоч, може б, то й краще було випити. Ось товариш, який трохи раніше був присутнім при повішенні п'ятьох чоловік, цілий тиждень пив і мало не здурів. І все казав він мені, що не мають права нас — кандидатів — посилати на сі церемонії панове прокурори, замість того щоб іти самим. Та хіба ж не все рівно, чи кандидатами ми се побачимо, чи прокурорами?
— Я не п'яний, Ганнусю,— тихим, благаючим голоском казав він далі.— Тільки я не знаю, як же жити?
Але Ганя не відповідала. Стояла поруч і тільки пильно вдивлялася в нього.
Озвалася знов Олександра Василівна.
— Справді, ви дуже стурбовані; ще захоруєте... Сідайте, чаю випийте!
— Сяду. А чаю не хочу... О, і полуниці тут; се, мабуть, для мене. Як то добре: приходить чоловік з Лисої гори, а дома його чекає чай і чудові полуниці... До-ма,— простягнув він і казав далі задумано, немов зосереджуючись в самім собі: — Все се гіпнози — і сі ягоди, і се крісло-гойдалка, і се гарне помешкання, і конфітура; все се забирає власть нам нами, панує над нами. Тільки закоштуєш всього сього і не хочеться вже його втеряти, а навпаки, хочеться побільшити всі сі приємності, закріпити їх за собою, хочеться забезпечити собі сите життя за допомогою 20-го числа 2. Розуміється, платонічно ми співчуваємо нещасним, жаліємо тих, хто мерзне й голодає, хто вмирає з голоду...
Замовкнув, закашлявшись від хвилювання.
Ганя стояла проти нього, впивалася в нього очима, ловила його слова, такі незвичайні для її спокійного, розсудливого Льва. Олександра Василівна розтеряно шептала щось чоловікові, безпомічно розводячи руками, а Василь дивився в сад, повернувшись спиною до всіх. Петро Михайлович неуважно слухав жінку, в задумі схиливши голову.
— Щойно я бачив людей перед лицем їх смерті,— глухо, уривчато казав Лев далі.— Страшно мені було з ними! Ось бачиш їх, вони живі, дивляться на тебе — і за хвилину їх чекає небуття. Воно завжди стоїть за нами, як чорна безодня, що готова кожної хвилі поглинути нас — але ми не бачимо її і не мучимося; вона підкрадається і зненацька вхоплює свою жертву. А там... ті... безодня була перед ними — вони її почували; вони знали, що ось зараз вона їх бере — невблаганна, неминуча... А, як страшно! І вони мовчки дивилися їй в вічі, сій чорній безодні. Хвилина ще — і кінець. Ні одного... Тихо, таємничо, страшно. Де вони? Невже навіть те мізерне, напівголодне життя було для них надто вже добрим і вони не варті були його? І здалося мені, що всі, зариті там, в тій горі, підвели свої голови і спитали: "Чому?"
А ми сидимо тут на балконі, в гарнім саду, п'ємо чай з конфітурами, смакуємо полуниці. Та й все життя наше живемо ми наче на балконі. Тікаємо від землі, шукаємо свіжого гарного повітря, спокою, коли земля обливається кров'ю. Живемо на балконі, в повітрі, без всякого грунту під ногами; тікаємо від тих, що живуть нанизу, в болоті, щоб не бачити їх, щоб не чути їх; тікаємо...
І такі ми грубошкірі, такі заскорузлі в своїх почуттях, що треба тільки надзвичайного випадку, щоб ми раптом відчули ненормальність свого балконного життя і свій глибокий зв'язок з тими, що живуть в смороді й болоті. Ось я готувався бути слідователем, а може; й прокурором — хто знає?
Він замовкнув і схилив голову; обхопив її — гарячу — обома руками і тиснув, тиснув.
В глибоку, напружену тишу врізався крик дитини: мала Галочка кликала свою маму.
А Ганя не чула. Була захоплена. Не порушилась. Все вдивлялася в чоловіка великими очима.
Олександра Василівна вийшла на крик дитини: підвівся за нею було і Петро Михайлович, але зараз же знов сів. Василь нервово підійшов до столу, відпив трохи чаю з своєї склянки, машинально взяв в жменю ягід, але, опинившися в своїм кутку, викинув їх всі в сад.
— Левку, але ж ти можеш вийти з суду і взятися за адвокатуру,— тихо вимовила Ганя, присовуючись ще ближче до чоловіка.
— Вийти... розуміється вийти,— наче відповідаючи самому собі на свою думку, задумано й сумно казав він далі.— Я вже думав про се, коли йшов сюди, і думав, що се вже вихід... Але... Хіба від того кому легше жити буде... Від того не голодатимуть люди?
Добре! Буду я обороняти, замість того щоб засуджувати або бути присутнім при смерті засуджених... І коли їх після моєї оборони все-таки поведуть на смерть, я, може, піду на свій балкон пити чай та їсти ягоди. Я знатиму, що там вмирають вони, але я сього не бачитиму.
Нема що казати — се краще... але чи не найчистіший егоїзм буде тоді говорити в мені? Що ж, не я їх судив, не я буду дивитися на страту їх... я навіть боронив. Що ж я можу ще зробити?
Знаю я, адвокатура — ліберальна професія. Але кому від того легше буде, коли я не слідователем буду, а адвокатом? — Сумно і безнадійно розляглися останні слова і увірвалися...
Він схопився і, хвилюючись, заходив по балконі. Який час панувало цілковите мовчання.
— Ганнусю, моя гарна Ганнусю! — нагло зупинившись перед жінкою, ніжно мовив Лев.— Пам'ятаєш, ти колись мені казала, як би ти хотіла жити, казала, що ми не маємо права на спокійне, сите життя, коли більшість голодає, і т. д. Я завжди скептично відносився до твоїх слів, легковірно покладаючи, що від мого голодування голодні не будуть ситими. І ось, знаєш, йшов я тепер і думав і зрозумів, як і що треба зробити.