— Чекай, чекай, Василю,— сквапно і нервово заговорила Ганя.— Чи закисну, чи ні — се ще невідомо. Де моя активність жінки? Ти хочеш мені сим допекти? Ти мені скажи, коли б я могла що робити? Дитина мала, бере багато часу і сил; взяти няньку і зробити собі таким робом вільний час? Не кажучи вже про те, що для дитини нянька — лихо, як би я скористувалася з того часу? Я б не могла ужити його весь на таку працю, яка мені приємна, до якої моя душа рветься: раніше я повинна бути самостійною, т. є. заробляти на себе — бо я думаю, що тільки цілковите віддання себе дитині увільняє жінку від обов'язку заробляти. Ось, я думаю, підросте Галочка, мені легше буде, а коли вже вона зовсім виросте...
—=■ Доки сонце зійде... знаєш, Ганю? А як ще будуть в тебе діти?
— І вони повиростають...
— Ганю, досить! І чого ти хвилюєшся? — втрутилася Олександра Василівна.— Не звертай на його уваги! І чого ти до неї присікався, Василю? Сестра добре зробила: ви.-йшла заміж, має дитину і досить з неї!
— Та ну-бо справді, чого ви завелися? — підвівся й собі Петро Михайлович.— Подивилися б: вечір гарний, тихий, тільки б спочивати та мріяти вам, молодим, а тобі, стара, з ягодами поспішати. Ось-ось Лев надійде; давно вже час би йому повернутися. Він з самого ранку в суді, Ганю?
— З десятої години. Ще й казав, що пізно повернеться, в годині сьомій-восьмій.
— А вже й ціла дев'ята. Ну, отже, готуй швидше, Шуро, і ягоди, й вечерю.
— Вже, мамо, й я вам допоможу, щоб швидше,— присунувся Василь.— Ганю, хто швидше?
— Оттак, отеє добре: а я вже старий — то буду собі читати. Петро Михайлович сів на крісло-гойдалку і закрився
газетою. Ганя, Василь і Олександра Василівна дружно взялися до ягід; кошики порожніли; на столі виростали купи червоних сочистих ягід, аромат яких потроху напоював повітря, змішуючись з запахом липи.
— Ну, й пахне ж,— протягнув, висовуючись з-за газети, Петро Михайлович.— Отже, не вдержуся, з'їм.— І почав кидати в широкий рот одну по одній великі ягоди.
— Та не сі,— сі на смаження; ось дрібніші,— підсунула йому другу тарілку Олександра Василівна.
— Ну, добре, добре.— І читав далі.
Всі мовчали. Василь і Ганя поринули в своїх думках. Мати прикидала, скільки конфітури буде з сеї полуниці.
Тихо маячили пальці від кошиків до тарілок, докінчаючи роботу.
— А знаєш, Василю,— гукнув з-за газети Петро Михайлович,— сьогодні, як я йшов з гімназії, зустрів — вели вісім чоловік під конвоєм — на Лису гору !, мабуть. Бо вчора ж засудили вісьмох на смерть. Ось я зараз прочитав про суд та й згадав. Так то, мабуть, вони, ті самі...
— Ви їх близько бачили, тату? — запитала стурбовано Ганя.— Вісім чоловік?
— Тепер се звичайна річ,— пробуркотів Василь, напи-хаючи рот полуницями.— Якби ви се років три назад сказали, справді, було б щось нечуване, а тепер...
— Тепер чуване й можливе,— додала Ганя знервовано.
— Ганю, але ж про се ти чуєш щодня, в газетах читаєш; можна вже звикнути!
— Якби ж то можна було звикнути!.. Та правда, я й газет тепер не читаю... Як ось переїхали сюди з міста, то я, вже не чуючи і не бачачи міського життя, не читаючи про його, під впливом спокійного животіння серед природи" наче забула, що все се страшне є, діється всюди, як і раніше, а. тиша, краса і "мирноє житіє" — се тільки ілюзія!
— Ну, поїхала...— знов втрутилася Олександра Василівна.— І чого ти, старий, влізеш завжди? Читав би собі нишком. І хай їм біс, отим всім хуліганам і розбишакам, що грабують і вбивають! Хай їх всіх перевішають! Що нам до того? А тут справді, і тихо, і гарно, і безпечно. Нам нема чого боятися — хіба щоб часом Василь бомбу не сховав у нас, хоч не думаю,— і покинемо сі дурні гадки. Ганю, йдеш до дитини? Поклич Гапку, хай принесе самовар та улаштує все до чаю. Ягоди вже скінчили; отут для Льва, а се для того, хто ще хоче.
— І для мене, мамо! Я ж згоджуюсь з вами — покиньмо розмови і візьмемось до чогось іншого.
Гапка вже вносила посуду; принесла конфітуру й хліб, потім над силу притягла і великий блискучий самовар.
— Оттак найкраще! — озвався Петро Михайлович, кидаючи вже свою газету.— Тільки я все турбуюся: чом Льва немає; пізно вже, місце пустинне...
— Чого там? Йому не вперше! Та хоч при Гані не говори, не турбуй її.
— А гарно, справді, у вас тут, мамо! Так мені після міського пороху й задухи гарно, що, мабуть, не повернуся я завтра, хоч там мене товариш чекає, щоб укупі до іспитів готуватись.
— Чого б то тобі так зарання починати? — запитав Петро Михайлович.— Бач, в мене ще не скінчились в гімназії іспити, а ти вже загадуєш про ті, що колись там в тебе будуть. Спочив би краще.
— А хоч би й учитися, то й тут міг би; все краще — на свіжім повітрі,— підхопила Олександра Василівна.
— Може, буде й так, мамо, я подумаю. Вернулася Ганя і сіла в крісло-гойдалку:
— Ну, най вже й я покейфую. Василю, дай мені ягід. Чай потім. Мамо, а чом же ви не їсте?
— Буду ще, буду. Ось приготую все...
— Старенька, і мені чаю,— присів до столу Петро Михайлович.— Ай шумить той самовар, бодай його шуміло. Такий дисонанс робить. Накрий його добре, Шуро, щоб замовкнув.
На столі вже стояло кілька склянок чаю, налиті хазяйською рукою Олександри Василівни, і пара від них легко й хутко підіймалася в повітря. Гірки криваво-червоних ягід височіли привабно на білій скатерці.
Потрохи затихав спів самовару... ще кілька останніх уривчатих згуків — і стало тихо.
Впивали всі свіже повітря повними грудьми й мовчали.
І тиша вечірня запанувала над ними, виповняючи душі ясним почуттям. З напівтемної глибини плив ніжний, мрійний сум соловейка і навівав невиразні, таємничі бажання; хотілося відірватися від життя, хоч на хвилю піднятися над ним; здавалося, немов душа відділяється від тіла, летить і зливається з безконечністю.
Молодик, який щойно опинився якраз над балконом і лив на нього і на головну стежку саду свої холодні промені, освітив раптом високу постать мужчини.
— Лев,— скрикнула радісно Ганя.
— Але чому ж звідти? з саду? Хіба на човні їздив? — пробурмотіла Олександра Василівна.
Вже з кімнати, обійшовши кругом, входив на балкон високий молодий чоловік. Зігнутий, дуже блідий.