— Дроздь, а, Дроздь!
— Слухаю, товаришу старшина!
— Іди акурки собирать…
Відтоді живу, пишу, творю, знаючи, що кожної хвилини у двері можуть постукати і сказати: "Дроздь, а, Дроздь, іди акурки собирать…" У тому чи іншому варіанті.
І справа не лише в тім, що усі ми, письменники і неписьменники, генії і негенії, відомі і невідомі,— лише гості на нашій землі, як я уже писав, і кожної хвилини нас — можуть покликати… Справа, думаю, в іншому. Треба було, як я, тільки-но виборсавшись із "галіфе" чиновницького і вбравшись у "галіфе" літературне, прямісінько з київських літературних салонів, із інтелігентних зібрань пірнути в атмосферу Таращанського збірного пункту, треба було усе це пережити, аби зрозуміти раз і назавжди, на все життя: посади, слава, звання — тільки бульбашки на поверхні моря. Зрозуміти і навчитися сміятися, справді, на все життя — із себе, із пихи "видатніючих" колег по перу, із бронзовіючих облич у президіях претендентів на звання "совість народу"…
За три роки моєї солдатської служби ми з Іриною написали одне одному загадом близько трьох тисяч листів. Писали щодня, а іноді — і по кілька разів на день. З усієї тої епістолярної творчості наведу лише декілька рядків із мого листа, написаного в Таращі: "Уяви собі пересильний пункт, ледь освітлена, брудно-рожева зала з рядами дощатих темних нар у два поверхи. Під нарами хлопці з нашої команди грають у доміно, з ними — і сержант, який приїхав по нас. На нарах — новобранці, що уперто, але якось безапетитно жують. Шоста година ранку. О сьомій нас поведуть до лазні. Над усім цим театром, стіни якого обліплені войовничо-патріотичними плакатами, — сумовите рипіння гармошки. І — глумливі голоси: "Дядьку, а ти — чу-чу зіграй! Ха-ха-ха! Знімай штани та будемо танцювати чу-чу!.." Я сиджу на нарах і роздумую…" Про що я міг роздумувати? Звичайно, про долю рідної української літератури…) "А хлопці гукають сумовитому гармоністові: "Ти, не треба, душу шкрябає!.. Зіграй "БризгИ шампанського!"… Ідучи в строю до лазні, я бачив прекрасний схід сонця…"
За рік моєї служби в Сретенську за дев'ять тисяч кілометрів од Києва ми з Іриною зустрічалися щодня. Очима — на сонці. О четвертій годині дня за київським часом, о десятій — за місцевим, забайкальським. Сонце ж на всі краї і землі — одне, на ньому не розминешся очима.
Нічого смішного, аніж "рядовий Дроздь", як називав мене в Чернігові старшина-білорус, Радянська Армія досі не знала: абсолютно не спортивний, підсліпуватий (під час газових атак, коли треба було бігти лише в протигазі, двоє солдат мусили тримати мене під лікті, бо я не бачив і за метр перед себе), гвинтівка в моїх руках здавалася геть чужорідним тілом. А вже солдатська "виправка", постава!.. Художник ротної стінгазети, яку ж я таки й редагував, карикатури малював лише з мене, більш достойних не знаходилося у всьому військовому містечку. Коли проходили курс молодого бійця, виробляли стройовий крок, мені у взводі — ціни не було. Капітан викликав із шеренги, ставив серед плацу і наказував: "Пройдіть, Володимире Григоровичу". Він був зі мною ввічливий, як і більшість офіцерів. Я ішов, високо піднімаючи ноги, випростуючи носок (пряма лінія!) і старанно грюкаючи чобітьми об асфальт. Тоді капітан звертався до солдат. "Бачили? Ось так ходити не треба!"
Заняття з фізкультури. У спортивному залі. Капітан співчуває мені і водночас — мусить виконувати свої службові обов'язки. А його обов'язки полягають у тому, щоб наш взвод і надалі залишався показово-відмінним. Таким він був до нас, таким буде і після нас. Армія — частина суспільства, яке давно роз'їдає показуха і формалізм. Як іржа. Поки не роз'їсть самі його підвалини. І усе — впаде. Але то буде пізніше. А поки що капітан зобов'язаний поставити мені залік. Якщо вже мене покликано до війська і направлено до його показово-відмінного взводу.
— Рядовий Дрозд!
— Слухаю!
— Підійдіть до перекладини!
Підходжу. Високо наді мною — сталева труба, до блиску витерта солдатськими тілами.
— Відділення! Піднять рядового Дрозда на перекладину!
І — до мене, уже — прохально:
— Володимире Григоровичу! Ви протримайтеся на перекладині хоч коротеньку мить, аби я — зафіксував.
— Слухаюся, товаришу капітан!
Хлопці беруть мене на руки, піднімають і садовлять на турніка. Всадовивши, міцно тримають за обидві ноги. Я з усіх сил чіпляюся пітними від напруги руками за слизьке залізо.
— Відділення, відпустити! — командує капітан. Хлопці відскакують убік. Тої ж миті, як тільки мене відпускають, пірнаю головою униз, назустріч дощатій підлозі. Я не здатен протриматися на перекладині і бажаної для капітана секунди.
— Відділення, піднять на перекладину рядового Дрозда! — не втрачає надії капітан. Відділення знову садовить мене на слизьку трубу, знову, за командою капітана, відскакує убік — і знову я лечу униз…
Капітан безнадійно махає рукою і пише в журналі, навпроти мого прізвища: "Зараховано".
Морози у Сретенську — за сорок. Благо, що без вітру. Але багато хлопців — обморожуються. Особливо кого привезли з південних країв. Коли морози трохи спадають, нас виводять на стрільбище. Уперше і востаннє за всі три роки моєї служби. Капітан, командир взводу, видає по три патрони. Мішені — метрів за триста, може, — за двісті. На тлі засніженого схилу я їх зовсім не бачу. Настає моя черга стріляти. Капітан терпляче вирівнює гвинтівку в моїх руках: "Цільтеся, цільтеся, Володимире Григоровичу, не підведіть взвод!" Я напружую очі, але далі мушки на стволі гвинтівки нічого не бачу. Од напруженого дихання скло окулярів запотіває, я стаю геть сліпий. Починаю протирати окуляри — гвинтівка виковзує з рук. Капітан нагинається, знову поправляє. Тричі натискаю на гашетку, приклад боляче віддає в плече. Капітан зупиняє сержанта, сам іде до моєї мішені. Довго замислено стоїть біля неї, повільно вертає назад: "Рядовий Дрозд — п'ять". Відмічає в журналі і викликає наступного стріляти — у ту ж мішень. Отже, я не влучив жодного разу. Та й не міг влучити. Бо бачив я лише схил, як у тумані. У військовій школі доводилося щодня розшифровувати десятки аерофотознімків. Зір мій ще погіршився.