Музей живого письменника

Сторінка 66 з 66

Дрозд Володимир

Ні, усіх, кому ми раді, з ким звела нас на довгі роки щедра доля, — тут не згадати.

Один із яскравих літніх днів — назавжди в пам'яті моїй. Скупавшись у нашому дивному Зеленому озері, професор Роман Воронка стоїть по груди у воді і навчає моїх юних земляків, що сидять півколом на трав'янистому березі, любові до рідної української мови. Щось воістину біблійне є у цій колоритній сцені… По тому мої халепські друзі Валентина і Кузьма Райські запрошують нас на своє родинне свято — на лісову галявину, трохи вище озера. Галявина вистелена синім димом од вогнища, на якому смажаться шашлики. Тепер уже халепські жінки навчають непитущого Романа — любити нашу сільську медовуху, і навчають досить успішно. Здається, лише рішуче втручання Зірки і Галини Жулинської порятовує професора Політехнічного інституту штату Нью-Джерсі від сумних наслідків тої науки моїх землячок. Микола Жулинський, як завжди — розважливо і мудро, виголошує промову про єднання українців усього світу. І ми, залишивши рідний народ на празниковій галявині, навколо шедрих наїдків і напоїв на застеленій скатертями траві, вертаємо оспіваними мною халепськими пагорбами до села. Попереду, як завжди пан Жульєн. Ірина та Галя розмовляють про поезію, Микола з Романом — про високу політику, я із професором Зіркою — про кохання, А навколо — достигаючі хліба, зелені гаї, над нами — дзвіночками — жайворонки, і — лелеки, у чолопочку синіх шовкових небес. Уже чимало часу спливло, а мені усе здається, що ми і досі ідемо отак, дружним товариством, по дивно гарній, освяченій поколіннями українців землі, і йтимемо ще довго, допоки і днів наших.

А може, і на тім світі є щось таке, що єднає — у вічності— друзів, які спільно пройшли трудними і прекрасними дорогами земними?!

Січень 1994 року.

Примітки

[1]

Написано в січні 1991 року.