А коза сурмила все жалібніше. Я ладен уже був утекти світ за очі, аби не чути того мекання. Але мусив готуватися до обіцяного ветеринаром окоту. Гострив ножа — а руки уже тремтіли. Гнила інтелігенщина, сварив самого себе, недогризок розвинутого соціалізму. Хіба тобі — у ринок? На кладовище історії тобі час. Для ринку міцні зуби потрібні і міцні нерви. Але — утік я від Системи, хай і з покаліченою душею, порятуюся і від ринку. Я випробував ножа на березовій гілці. Як бритва — ніж. Увечері подзвонив Миколі Жулинському: "Завтра маю головувать на літературному вечорі, у Спілці. Але — не можу відлучитися, бо купив козу, а вона має ось-ось окотитися. Хтось же мусить перерізати пуповину! Може б, ти проголовував на вечорі?" Член-кореспондент Академії наук, доктор філології і т. д. довго не міг зрозуміти, жартую я чи всерйоз. Йому з його посадами ринок ще не дихав у потилицю, як мені, професійному літераторові. "А що я скажу на вечорі?" — "Так і скажеш: Дрозд купив козу, коза має окотитися, він мусить бути вдома, щоб перерізати пуповину". — "Увесь літературний Київ — реготітиме!" — "Це сьогодні твій літературний Київ реготітеме. А завтра, коли увійдемо в ринок, уже не реготітиме, а — заздритиме на мою козу…" Я поклав трубку, радий, що позбувся хоч одного клопоту. А коза в підвалі мекала і товклася. Я знову за всю ніч майже не склепив очей, час од часу навідуючись у підвал: чи не настав час перерізати пуповину. Розбурхана моїми візитами, коза ще більше непокоїлася і сурмила.
Уранці, несучи козі пійло з розмоченими білими сухарями, які я купив було собі до чаю, побачив коло своїх воріт бабу Гальку, Гайдамачиху. Вона тягла саморобного, з дитячої коляски, возика. По цеглу, до старої школи. Я кинувся до неї, як людина, що заблукала в пустелі: "Бабо Галько! Ви ж колись кіз тримали. Консультація потрібна, зайдіть на хвилинку!" Гайдамачиха розігнулася, глянула у мій бік насмішкуватими очима: "Не треба мені й заходити, Григоровичу, бо я — прохвесор по козах. Весь вік вони у мене не переводилися, як розкуркулили нас і поселили з дітками у землянці, під Гострою горою. Я відси, з голосу чую — коза ваша до козла хоче". — "А ветеринар сказав, що має ось-ось окотитися…" — "Той ваш ветеринар, коли ковтне, і їжака од кози не одрізнить. Ведіть її зараз же до козла, бо — перегуляє, будете влітку без молочка". — "А де ж того козла шукать?" — "За бакаєм, у Просихи. На пляшку їй дасте, баба чарочку любить. Та й мені за пораду щось перекинете…"
За бакай — це аж на інший бік Халеп'я. Машиною туди не поїдеш нині, дорога ґрунтова. Вбрався я у свій джинсовий костюм, все ж — через село, шкіряну куртку накинув — моросило зранку. Зав'язавши навколо тонкої козиної шиї повідок Жульєна, потяг її за ворота. Жульєн побіг було слідом, він зі мною в селі нерозлучний. Але я гукнув нервовим голосом: "Дома!" Директор майбутнього Музею живого письменника так і осів — на задні. Тільки вийшов за ворота, сусідка назустріч: "Куди це ви, Григоровичу, так рано, з козою?" — "До козла веду!" — буркнув не вельми привітно. "От що, Григоровичу, — захитав головою сусід, — робить з людьми хвалена вами перестройка. Уже письменники не книжки пишуть, а кіз до козла водять". Але мені було не до політичних суперечок. І побрів я далі. Сусідка, що по той бік Жолудівки, аж через тин перехилилася: "Куди це бо ви, Григоровичу, з козою?" — "У ринок, сусідко, у ринок!" — "Так, мо', Жуліка свого на базар?" Я озирнувся — Жульєн таки біг слідом, трохи збоку, винувато зиркаючи в мій бік. Попереду була траса, машини мчали наввипередки. Я мовчки прив'язав кінець повідка до ошийника Жульєна і поволік далі обох — і козу, і пса.
Проминувши трасу, звернув у вуличку, що вела на бакай. "Куди це ви, Григоровичу, з усім своїм багатством?" — лунало трохи не з кожного двору. "До козла!" — відповідав я коротко, не зупиняючись для балачки: новий, підприємницький, спосіб життя вимагає діловитості, час — це гроші. Я — роблю бізнес. Мій бізнес — коза. Нарешті добрели ми до провулка, що — у бік колгоспної комори і далі, на Батиєву гору. І тут, на перехресті, стрівся мені знайомий тракторист: "Куди це ви, Григоровичу?" — "До козла, що баба Просиха держить, козу веду". — "Так нема уже того козла давно, я сам його восени свіжував. Спився козел коло баби, бражкою його пригощала, а козел — не людина, більш відра не вип’є…" — "А де ж мені тепер козла шукать"? — голос мій був жалібний. "Не переживайте, Григоровичу. Зверніть осьдечки на Батиєву гору, а там — і Трипілля. Трипільці споконвіку кіз тримають".
І вибрів я, з псом та козою, повз колгоспну комору, на шпиль Батиєвої гори. Трипілля виднілося ніби і близько, але дорога в'юнилася по схилу гори, перебігала місток через річку Бобрицю і знову — на гору. А де ж там ще й козла шукать?.. Дорогою котили машини, коза злякано відступала, шарпаючи повідок, Жульєн гавкав і кидався під колеса. Падав мокрий сніг з дощем. Од Дніпра подув холодний вітер, і скісна сніговиця зависла в улоговині, між Халеп'ям і Трипіллям, непроглядною, сірою повстю. Я стояв на вогкому, з колючим снігом і дощем вітрі, на самім чолопочку Батиевої гори, в глибоких роздумах про долю українського письменства за ринкових умов. О ви, нащадки наші, що житимете щасливо за повного капіталізму, як мріяли ми ще вчора жити за повного комунізму! Якщо колись не поскупитеся і вирішите спорудити мені пам'ятника у Халеп'ї, оспіваному мною, спорудіть його на оцій горі! Зобразіть мене чи в граніті, чи в бронзі, чи в глині, випаленій на місцевій цегельні (це — найдешевше, а ви уже навчитесь рахувати грошики!), зобразіть таким, який я стою нині, під дощем і снігом, на холодному вітрі, з козою і псом на однім повідку! Стою і дивлюся у світле майбуття…
І повернув я назад у Халеп'я. І доплентався з усім своїм господарством до старої школи, де баба Гайдамачиха клала на возика цеглу. "Бабо Галько! — змолився я. — Купили б ви у мене цю козу! Треба ж мені колись і книжки писати, а не лише козла розшукувати по селах навколишніх?"— "А скільки ж ви за неї просите?" — діловито запитала Гайдамачиха. Таким голосом з екрана телевізора актори нині читають рекламу корпорацій і фірм. "Позавчора я заплатив за цю козу сто карбованців". — "Е, Григоровичу, де це в мене — такі великі грошики візьмуться! — баба спритно дістала із складок одежі п'ять червінців, розпорошила їх на долоні віялом. — Осьдечки останнє бережу, аби хоч поховали мене по-людськи…" А очі в баби були молоді й чіпкі, очі природженого бізнесмена, кандидата до клубу мільйонерів… Я махнув рукою: "Давайте вже хоч п'ятдесят…"