Звичайно, усі ці словесні ігри навколо "великого", "визначного" і просто "письменника", так би мовити, для зовнішнього використання. Скромний я чи не дуже скромний, але розумом своїм я ціну усім цим заяложеним епітетам знаю. На моїх очах стільки вже "великих" і "визначних" пішли в літературне небуття. Я кажу завжди, кажу чесно і щиро: "Лише через сто років буде відомо, чи я — письменник. Якщо наступні покоління без хрестоматійного примусу (бо й шкільні програми з літератури досі складалися не за цінністю твору, а за посадою його автора) захочуть прочитати хоч одну мою книгу, отже — заробляє собі і своїй родині на хліб літературною працею".
Оскільки головний редактор газети "Голос колгоспника" так бурхливо заперечив мій псевдонім, я зупинився на "скромнішому" варіанті — В. Придеснянський. І під цим прізвищем невдовзі став широковідомий на Олишівщині… Особливо після фейлетону про олишівську торгівлю. Фейлетони і сатиричні замітки В. Придеснянського зарясніли на сторінках газети. І вже в Олишівці казали: "Нема на вас Придеснянського…" Або: "Ось поскаржимося Придеснянському…" Так здобувається всенародна слава — у масштабах району. Тепер, коли б я не зайшов до чайної, для мене знаходився окремий столик. Один час завідувачка намірилася "пригодувати" мене і накривала столик в окремому, для начальства, кабінеті. Але я досить швидко розкусив її наміри і підкреслено демократично повернувся до спільної зали, за кутовий, правда, столик.
Уже пізніше я став підписувати свої журналістські творіння власним прізвищем. Коли почав друкуватися в обласній газеті. Слава В. Придеснянського не переросла меж Олишівщини. А хотілося ж, аби і в Петрушині, не. так давно залишеному мною, знали, що в газеті друкується не хто-небудь, а Володька Гуців. Гуци — наше сільське прізвисько по батьковій лінії. Мабуть, у його роду були хлопці, що добре вигуцували з бубнами на вуличних гулянках. Кожному хочеться слави не десь там, а у власному селі, на власному хуторі. Я—не виняток. Мліло серце, коли уявляв розмови на лавочці, під нашим двором. "То невже це ваш Володя — у газеті? Только ж наче без штанів бігало…" — запитують здивовані сусіди.
А батько, згортаючи самокрутку, незворушно відповідає: "Та наш же, наш, чий — ще?.."
Ще — про іржу. Це тепер ми такі мудрі, з дивовижною легкістю відхрещуємося від себе учорашніх. Міняємо погляди, як зачіску. Не треба відхрещуватися. Ми були такими, якими були. Розуміння того, що я переступаю межу, за якою починається розклад, смерть особистості, прийде значно пізніше. Поки що я — юний чиновничок. Чиновничок початкуючий. Але уже почуваюся на сходинку вище од загалу, од маси. Якось у неділю, уже рання осінь, приїжджаю в Чернігів. У новому кітелі, у новому галіфе, у нових юхтових чоботях. І зустрічаю на автобусній зупинці двох своїх недавніх однокласників, двох Анатоліїв — Утікайла і Пасічника. Обоє вони вже працюють на місцевому заводі учнями токаря. "А де ти приліпився?" — запитують. "Ну, я — номенклатура райкому партії…" — кажу поважно. "А що ж ти робиш?" — "Роблю в редакції". Тут під'їздить їхній автобус. "Ну, будь здоров, номенклатура! Бережи своє галіфе…" — і однокласники втискуються у переповнений салон. "Заздрять, — думаю я, дивлячись услід автобусу. — Заздрять. І справді, хто — вони і хто — я?! Та переді мною самі голови колгоспу запобігають, аби я не написав якого фейлетону. Я, власне, на рівні керівників району…" Я піднімаю руку, ловлю таксі. Таксі невдовзі обганяє набитого людьми автобуса, яким поїхали мої колишні однокласники. Я звільна відкидаюся на спинку сидіння. Я їду на таксі вулицями, які учора ще вимірював щодня вогкими чунями. Я мчу у неозоре, як писав у вірші, майбутнє…
Не біймося сміятися із самих себе. Якщо хочемо хоч на схилі літ позбутися іржі у хворих душах наших.
8. Засідання науково-медичної ради в Халеп'ї. Дискусія навколо нужника…
Доводиться переривати екскурсію по власному Музею і терміново вирішувати нагальні господарчі проблеми. Життя є життя. Ринок є ринок. Навіть засідання Секретаріату у Спілці письменників нині нагадує господарчу нараду про те, як дешево купити і дорого продати. Шлях від розвиненого соціалізму до провінційного капіталізму вимагає жертв. Втім, це уже в традиції нашої держави. Ми звикли жертвувати не лише окремими людьми, а й поколіннями.
Одною з перших жертв сьогодні стає культура. Музей живого письменника, звичайно, заклад культурницький, роздумую я, а все ж — із комерційним ухилом. Навіщо я його створюю? Щоб торгувати власним ім'ям. Якщо за це ім'я можна що-небудь вторгувати. А якщо завтра до Музею живого письменника завітає податковий інспектор — щоб зустрітися з письменником — на предмет податків?.. А він, звичайно, завітає. Учора я вперше на своєму віку заповнював декларацію про прибутки. Там було запитання: "Хто дозволив вам займатися індивідуальною діяльністю?" Я написав: "Господь". У районній податковій інспекції сказали, що такої інстанції вони не знають. Тоді я дописав: "Небесна канцелярія…" Таке роз'яснення теж не задовольнило податкову інспекцію, і довідки для одержання славнозвісних купонів мені не видали. І я сьогодні, коли пишу ці рядки, усе ще — неокупонений громадянин суверенної України. Прирівняний рідною державою до бомжа або до вуличної повії.
Сьогодні уся моя надія — на Музей живого письменника. На нашу з доктором філології Жульєном діловитість. На талант підприємництва. Якщо вже інші таланти суспільству не потрібні. Сидимо з директором Музею на знаменитому дерматиновому дивані і розмірковуємо. Звісно, Доктор Жульєн керуватиме Музеєм на громадських засадах, але годувати його — доведеться. Жульєн їсть лише м'ясо і ніколи не постує. Отже, м'ясо для Директора. А м'ясо подорожчало втричі.
Не обійтися Музею і без екскурсовода. Не можу я демонструвати самого себе, наприклад, за творчим процесом і водночас — розповідати про себе. Роздвоєння душі ще не означає, на жаль, роздвоєння тіла. Потрібен дроз-дознавець, або, ще ліпше, дроздознавка… В Інституті літератури — скорочення. Але скорочують, звісно, докторів і кандидатів наук. А вони звикли до чималої платні — за звання, за посади — і навряд чи погодяться на ту мізерію, яку я здатен заплатити. Хоч немало з них свої докторські та кандидатські захищали, серед інших творінь, і на моїх писаннях. Доведеться шукати екскурсовода серед недавніх випускників філологічних вузів (вони чи не найпершими поповнять лави безробітних), які темами своїх дипломних робіт узяли творчість Володимира Дрозда. Чомусь дипломні про мої книги пишуть самі дівчата. Мабуть, відчувають вроджену жіночність моєї душі. Я з дитинства дружу лише з представницями слабшої статі.