Лише один чоловік з маркізового оточення не поділяв цих ілюзій. Либонь, кожен здогадається, хто це був — звичайно ж, старий нотар Шенель! Хоча його відданість старовинному роду, нині представленому трьома особами, була безмежною, про що незаперечно свідчать і події, описані в цій повісті; хоча він цілком поділяв маркізові переконання і вважав їх правильними, він був наділений тверезим глуздом і здобув надто великий досвід, ведучи справи більшості заможних родин департаменту, щоб не помітити разючих змін, які відбувалися в людській свідомості, а також перемін, спричинених зростанням промисловості та поширенням нових звичаїв. Колишній управитель бачив, як Революція від буремних діянь 1793 року, коли вона роздавала зброю чоловікам, жінкам і дітям, споруджувала ешафоти, стинала голови і вигравала битви на полях Європи, перейшла до спокійного здійснення ідей, які колись освятили ці грізні події. Після оранки та сівби настала пора жнив. Шенель розумів, що Революція визначила свідомість нового покоління, розумів значення фактів, бачив тисячі ран і відчував, що повернення до минулого неможливе. Якщо королю відрубали голову, якщо стратили королеву, якщо відібрали землю у дворян, то все це розворушило надто багато інтересів, щоб переможці дозволили знищити плоди своїх завоювань. Шенель тверезо дивився на речі. Його фанатична відданість д'Егріньйонам не була сліпою і через те ставала ще благороднішою. Віра, що дозволяє молодому ченцеві споглядати ангелів небесних, усе ж не така сильна, як у старого ченця, котрий йому їх показує. Колишній управитель у цьому скидався на старого ченця, він віддав би життя, захищаючи священну раку з мощами, хай би навіть у ній уже завелися черви. Щоразу, коли Шенель з тисячею осторог намагався пояснити своєму колишньому хазяїнові суть усіх цих нововведень, то глузуючи з них, то вдаючи подив або обурення, на губах у маркіза незмінно з'являлася пророча усмішка, бо в його душі, безперечно, жила тверда переконаність, що це безумство промине, як і всі інші. Ніхто не замислювався над тим, що хід історичних подій і справді ніби давав підстави цим благородним оборонцям руїн минулого утвердитись у своїй вірі. Що міг відповісти Шенель старому маркізові, коли той, владно відмахнувшись від нього рукою, казав:
— Бог змів з лиця землі Буонапарте з його арміями та новими могутніми васалами, розтрощив його престоли і розвіяв прахом його горді задуми! Бог звільнить нас і від решти.
Шенель тільки сумно опускав голову, не сміючи відповісти:
"Не змете ж Бог з лиця землі всю Францію!"
Обидва вони в цю хвилину були чудові: один стояв непорушний під потоком фактів, наче стародавня замшіла гранітна скеля, що нависла над альпійським проваллям; другий дивився на бурхливі води, міркуючи, як би обернути їхню потугу на користь. Добрий статечний нотар гірко зітхав, бачачи, якої непоправної шкоди завдають аристократичні забобони юному графові Віктюрнієну д'Егріньйонові, руйнуючи його розум, характер, моральні підвалини і згубно впливаючи на погляди, які в нього формувалися.
Тітка його обожнювала, батько обожнював, і молодий спадкоємець був, у повному значенні цього слова, розпещеною дитиною, хоча, сказати правду, він давав підстави для гордих надій батька й матері (бо тітка була для нього справжньою матір'ю). Та хоч би якою ніжною, хоч би якою уважною була дівчина, їй завжди бракує чогось суто материнського. Притаманне матері ясновидіння не можна набути. Тітка, поєднана із своїм вихованцем такими чистими узами любові, якими панна Арманда була поєднана з Віктюрнієном, може піклуватися про нього не менше, ніж рідна мати, може бути уважною, доброю, делікатною, поблажливою, як і мати; але в її суворості не буде тієї чуйності й тактовності, якими обдароване серце матері; але в її серці не виникають ті раптові передчуття і невиразні тривоги, такі властиві матері, в котрої усе ще бринять, мов порвані струни, нервові та душевні узи, які поєднували її з дитиною, і тому мати на все життя зберігає нерозривний зв'язок із своїм дитям і відчуває мовби поштовх у серце від кожного його переживання, і тремтить від кожної його радості, так наче це відбувається з нею самою. Якщо з фізичного погляду природа створила в жінці ніби грунт для розвитку дитини, вона аж ніяк не позбавила її здатності в певних випадках цілком зливатися із своїм творінням; а коли материнство духовне поєднується з материнством, даним від природи, тоді ми спостерігаємо те чудесне — скоріш досі не пояснене, аніж непоясненне — явище, яке становить суть материнського почуття. Катастрофа, описана в цій повісті, ще раз підтверджує давно відому істину: матері ніхто не замінить. Мати передчуває лихо задовго до того, як воно насуне, а дівчина, на зразок панни Арманди, часто відмовляється повірити в нього навіть тоді, коли зоно вже прийшло. Одна передбачає біду, друга намагається пом'якшити її наслідки. Материнське почуття в дівчини — штучне і супроводжується сліпим обожнюванням. Саме це й завадило Арманді виховати гарненького хлопчика в належній суворості.
Життєвий і діловий досвід розвинули в старому нотареві проникливу спостережливість, схожу на природжену здатність матері передчувати лихо. Але він надто мало важив у цьому домі, а особливо після того як потрапив у неласку за те, що осмілився припустити можливість шлюбного союзу між д'Егріньйонами і якимсь дю Круазьє; тому Шенель вирішив надалі сліпо підкорятися усталеним поглядам цієї родини. Він почував себе простим солдатом, який вартує на своєму посту і завжди готовий померти в разі потреби, але до його голосу ніхто не дослухається навіть у хвилини грізної небезпеки; хіба що випадково він опиниться у становищі королівського жебрака з "Антиквара"30, якого доля привела на берег моря саме тоді, коли лорд та його дочка були зненацька захоплені припливом.
Дю Круазьє відчув, що зможе жорстоко помститися д'Егріньйонам, використавши в своїх цілях безглузде виховання, яке дістав молодий граф. Він сподівався, за влучним висловом одного автора, якого ми вже цитували31, "втопити ягня в молоці його матері". Саме ця надія давала йому снагу зберігати вираз мовчазного смирення, і тільки губи його вряди-годи кривилися в незворушній, як у індіанця, посмішці.